Синицький Ярослав Сергійович. 14.07.1994

Після закінчення школи поступив до Харківського медичного університету, де майже з 1го курсу працював на швидкій допомозі. В нього було близько 15 чергувань в місяць, після яких, зранку, він йшов на навчання. І все заради того, щоб навчитися рятувати людям життя. Також він закінчив Миколаївський університет, де здобув спеціальність реабілітолога. Він дуже любить футбол. В нього такий талант. Він навіть працював медиком, під час матчів.

Потім він вирішив піти до армії, аби виховати у собі справжнього чоловіка, та знову ж таки, бути там, де він сможе бути потрібним під час війни- рятувати життя Українців. Так він потрапив на службу у 36 бригаду. У травні 2022 року Ярослав вже мав повертатися додому, до Харкова. Але наступила та клята ніч 24го… Він одразу ж опинився у самому пеклі- Маріуполі. Звичайно, спочатку всім було страшно, не знали що робити, але він, як і усі його побратими, швидко взяли себе в руки, і трималися гідно, щосекунди ризикуючи своїм життям, аби врятувати інших. Він виходив на зв’язок коли через день, коли раз на тиждень. І той зв’язок- то був «+». Таких довгоочікуваний «+». «Я живий». До потрапляння у полон їх бригада перебувала на заводі Ілліча. Потім, 12 квітня, після дводенної тиші, він написав мені: «привіт, любов. Я тебе дуже сильно кохаю, запам’ятай це назавжди». І знов тиша…Я забула як дихать. Бо чітко розуміла, що це не просто так. Потім, години за 3, він написав з чужого телефону, що: «бригада в полоні. Все буде добре. Я тебе дуже сильно кохаю».

З того дня минуло вже 10 місяців і 1 день..

Тієї клятої тиші без його голосу. 

Я дуже вдячна Всесвіту, що знайшлися ті люди, які його бачили у полоні, які казали, що він живий та здоровий.

Але все одно, у голові не укладається, як у 21 сторіччі, людина може сидіти в полоні. Медик, який має рятувати життя- майже рік у полоні.

Але я така щаслива, що я знаю, що він живий. Бог нас чує.

І ми зовсім скоро обіймемося.