Гутнік Олексій Геннадійович 19 .11.1976 .Матрос 36 бригади морської піхоти водій евакуаційної машини мтлб.В полон потрапив з Азовсталі 20 травня 2022 року.Вже рік полону сім’я чекає не знаючи нічого про свого рідного тата, чоловіка,сина.

Івчук Віктор Михайлович – ( 13.07.1983р.н), полковник медичної служби ЗСУ; перший військовий медик, який отримав орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня; удостоєний званням Герой України з орденом «Золота Зірка».

В 2010р. закінчив Вінницький національний медичний університет ім. Пирогова.

В 2016р. закінчив Українську військово-медичну академію, здобув ступінь магістра за спеціальністю Організація медичного забезпечення військ (сил), здобув кваліфікацію професіонала організації та управління охороною здоров‘я, офіцера військового управління оперативно тактичного рівня.

Віктор Івчук – легендарна людина. З 2014р. знаходився на Донбасі у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаді начмеда. Приймав участь у найвідомішому Рейді 95-ї. Під час штурму Савур-Могили отримав вогнепальне поранення, але не зважаючи на це, організував спецоперацію по евакуації десятків поранених побратимів.

Рівно за місяць до повномасштабної війни, 24 січня 2022р., Віктора Михайловича переводять з Києва до міста Маріуполь на посаду – командир 555 військового шпиталю.

3 початку повномасштабного вторгнення росії, завдяки командиру Івчуку Віктору та команді медиків шпиталю було врятовано сотні життів захисників Маріуполя та його мешканців. Кількість поранених збільшувалась з кожним днем, а операції проводились під обстрілами в підвалах в касках і бронежилетах. Шпиталь постійно обстрілювали і бомбили ціленаправлено! 

В середині березня у шпиталь влучила чергова бомба, залишатись там вже було неможливо. Весь медичний персонал разом із пораненими розділився на дві групи. Перша долучилася до українських військових на «Азовсталі», друга, в тому числі і командир – Віктор Івчук — вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча. 

11 квітня 2022р указом президента Володимира Зеленського Івчуку Віктору Михайловичу було присвоєно звання Герой України, а 12 квітня його разом з особовим складом було захоплено до полону.

Дружина пам’ятає останню телефонну розмову з чоловіком на початку квітня — він прощався з нею і з сином, тому що не знав, що на них чекає далі, чи проживуть вони ще день, чи зможуть вистояти. 

Вже рік він і решта медиків знаходяться в полоні. Вони рятували життя як військових, так і цивільних до останнього, а країна ніяк не можемо ВРЯТУВАТИ ЇХ!  

Вдома на Віктора вже рік чекають: син, дружина, батьки, брат.

Народився Андрій 1994 року на Рівненщині. Змалку був активним хлопчиком, брав участь у всіх виставах та концертах школи. 

Окрім того, був дуже зацікавлений біологією та хотів стати лікарем. 

  У 2012 році вступив у Дніпровську медичну академію, і всі шість років студенства та два роки інтернатури проявляв активність у всіх справах. Неможливо знайти людину, котра б не знала, хто такий Андрій Шидловський) організатор гуртожиткових тусовок, староста, вирішити питання або допомогти-то все до Андрія. Але і про медицину не забував. З третього курсу почав працювати в реанімаціі, аби навчитись мистецтву інтенсивної терапії та задля того, щоб допомагати людям. Працював дуже багато та наполегливо. В роки інтернатури жив у лікарні, здобував досвід, та рятував життя людей в команді з іншими працівниками відділення. Там він проявив себе як щирий, добрий, самовідданий, він та людина, яка допоможе та врятує у будь-якому випадку, такий, яким слід бути справжньому лікарю та порядній людині.

  У 2020 році Андрій став військовим медиком. Щоб рятувати та допомагати там, де критично мало людей його спеціальності. До повномасштабного вторгнення він був на ротації зі своїм підрозділом у зоні бойових дій. Там він працював у медпункті,  періодично виїжджав у місто, купував ліки хлопцям, лікував їх, робив обходи. Навіть встигав навчатись новому, бо лікар – це безперервний професійний розвиток.

  Після 24 лютого Андрій майже одразу опинився в Маріуполі. Виходив на зв’язок рідко. Він завжди телефонував «в гарному настрої, завжди був ситий, одягнений та завжди виспаний», ох, це так схоже на Андрія). Інтернету не було. Телефонував раз на 3-4 дні, на пару хвилин. І в тих розмовах було постійно чулно вибухи, вони наче не згасали зовсім… Найкращий подарунок на 8 березня – дві хвилини розмови із ним. А далі він зник на довгих 19 днів. Я не знала  що з ним, чи він взагалі живий. Здавалось, що від невідомості та очікування сходила з розуму.. Тоді я просто не знала, що потім чекатиму 10 місяців …і це не кінець. 5 квітня він вийшов на зв’язок, у них звідкись з’явився Інтернет. Тоді я дізналась, що увесь цей час вони з госпіталем були безвилазно у бункері, що працює він анестезіологом і не тільки: перев’язки, операції, лікарські призначення. Тоді він і скинув мені ці фотографії, де з налобними ліхтариками в умовах підвалу рятують життя.

  Потім зв’язок знову зник. З’явився лише 12 квітня, тоді Андрій і повідомив, що їх взяли у полон.

  Я знаю, що він живий, про це мені повідомляють ті, хто звільнився з полону. Також я знаю, що він не зрадив лікарському  обов’язку, що він той, хто зветься справжнім лікарем. Що є великим плюсом, але в цих умовах, нажаль, і мінусом. 

  Я сподіваюсь, що він зовсім скоро вийде та сам розкаже які пригоди та випробування випали на його молоді лікарські плечі. 

  На нього дуже чекають рідні та друзі, яких у Андрія дуже багато.

Турчак Ігор Едуардович, народився 29.10.1984 року в Україні. У 2014 році коли в Україну прийшла війна, Ігор без сумнівів вступив до складу 36 окремої бригади морської піхоти ім. Михайла Білинського, для захисту своєї країни.

Пройшовши навчання бойовим навичкам та надання первинної медичної допомоги пораненим на полі бою, з 2015 року служив у найгарячіших точках бойових зіткнень захищаючи суверенітет і цілісність своєї Держави.

В 2019 році Ігор приймає рішення про переведення до медичної роти, пройшовши додаткові курси домедичної допомоги в умовах бойових дій, отримує посаду водія евакуаційної медичної машини МТЛБ. Знову на передову – знов гарячі точки.

За роки війни врятовано чимало життів – надано екстрену допомогу, евакуйовано з поля бою сотні поранених побратимів. Бути водієм у складі медичної бригади на війні важко, перш за все, морально – постійно пропускаючи через себе весь біль, страх та відчай поранених побратимів, розуміти, що від твоє зібраності, професіоналізму та швидкості залежить життя людини…але подекуди від тебе не залежить нічого, ти за кермом та медицина на полі бою, на жаль, не є всесильною… Та часу на зволікання та сумніви немає знову бій, кермо – працюємо.

Так було і на весні 2022 року. Завданням його бригади була евакуація поранених до заводу ім. Ілліча у м. Маріуполі, де вже чекали професійні медики для надання необхідної допомоги – умови надскладні, але всі працюють в одній команді, ціль – врятувати життя кожному, понад усе.

   15 квітня 2022 року дзвінок – “Я в полоні, дуже вас люблю” … А далі 5 місяців тиші… Ми у темряві невідомого – куди звертатись, де шукати бодай якусь інформацію, як він там…

У серпні як ковток повітря лист від Ігоря, лише три рядки, три такі бажані, такі довгоочікувані рядки: «Я в полоні, дуже чекаю на обмін, щоб повернутись до дому.»

 І знову 5 місяців тиші… І ніхто не може сказати де він, у якому стані, чи потрапить у списки на обмін…

 Рік повномасштабної війни в Україні, 10 місяців Ігор в полоні.

Вісім років його донечка Єва зустрічає свої день народження без батька, їй вже 17, з маленької дівчинки у рожевих спідничках, з бантиками у волоссі, Єва встигла стати молодою дівчиною, закінчує навчання та дуже чекає на свого татка.

Також повернення Ігоря дуже чекає дружина Катерина. За роки служби Ігоря, Катерина вимушена була стати головою родини і ростити донечку сама. Але як би не було важко під час його довгих відряджень до зони бойових дій, Катя завжди чекала Ігоря, чекала і зараз. Чекає з вірою і любов’ю.

 Родина Ігоря вірить у силу своєї Країни, у її незламність –  Україна незламна своїми синами-героями, що стали на захист своїх родин та домівок. 

Скидан Володимир Володимирович ,народився 06.04.1991р.н., у місті Бердянськ. У 2010 році закінчив медичний коледж та здобув спеціальність «Лікувальна справа».  Одразу після закінчені поїхав працювати фельдшером  на фельдшерсько-акушерський пункт у с. Вільнянськ Запорізької області. 2013 році вирішив переїхати у м. Маріуполь там 5 років відпрацював на швидкій медичній допомозі , фельдшером невідкладних станів у спецбригаді.  Був інструктором та постійно їздив в інші міста проводити заняття з першої медичної допомоги .  У 2017 році Володимир вирішив вступити до Збройних Сил України та почав свою службу у 555 військовому шпиталі. Спочатку був медсестрою сортувального відділення ,потім приймального. Також продовжував навчати військових першої медичної допомоги. 

24 лютого зустрів на роботі та більше додому не повернувся. 16 березня коли чоловік не виходив вже тиждень на зв’язок , будучи у Маріуполі я пішла до нього на роботу ,в той день скинули авіабомбу на шпиталь та  від нього залишилися тількі стіни. Там мені повідомили , що чоловік поїхав на підкріплення до заводу «Азовсталь». Перше повідомлення від нього прийшло 28 березня ,коли я змогла виїхати з Маріуполя -« Зі мною все добре ,живий» це буле довгоочікуване повідомлення. 

На Азовсталі пробув 2,5 місяці ,зв’язок періодично був. Там разом з побратимами він рятував життя, де були сотні поранених.  Без сну та відпочинку ,без достатньої кількості їжі та медикаментів . 18 лютого чоловік повідомив ,що він за наказом виходить у полон.

29 вересня від нього був дзвінок , який тривав декілька хвилин: « Я у полоні,все добре . Сподіваюсь ,що скоро повернуся»

Вдома на нього чекає дружина та мати.

Синицький Ярослав Сергійович. 14.07.1994

Після закінчення школи поступив до Харківського медичного університету, де майже з 1го курсу працював на швидкій допомозі. В нього було близько 15 чергувань в місяць, після яких, зранку, він йшов на навчання. І все заради того, щоб навчитися рятувати людям життя. Також він закінчив Миколаївський університет, де здобув спеціальність реабілітолога. Він дуже любить футбол. В нього такий талант. Він навіть працював медиком, під час матчів.

Потім він вирішив піти до армії, аби виховати у собі справжнього чоловіка, та знову ж таки, бути там, де він сможе бути потрібним під час війни- рятувати життя Українців. Так він потрапив на службу у 36 бригаду. У травні 2022 року Ярослав вже мав повертатися додому, до Харкова. Але наступила та клята ніч 24го… Він одразу ж опинився у самому пеклі- Маріуполі. Звичайно, спочатку всім було страшно, не знали що робити, але він, як і усі його побратими, швидко взяли себе в руки, і трималися гідно, щосекунди ризикуючи своїм життям, аби врятувати інших. Він виходив на зв’язок коли через день, коли раз на тиждень. І той зв’язок- то був «+». Таких довгоочікуваний «+». «Я живий». До потрапляння у полон їх бригада перебувала на заводі Ілліча. Потім, 12 квітня, після дводенної тиші, він написав мені: «привіт, любов. Я тебе дуже сильно кохаю, запам’ятай це назавжди». І знов тиша…Я забула як дихать. Бо чітко розуміла, що це не просто так. Потім, години за 3, він написав з чужого телефону, що: «бригада в полоні. Все буде добре. Я тебе дуже сильно кохаю».

З того дня минуло вже 10 місяців і 1 день..

Тієї клятої тиші без його голосу. 

Я дуже вдячна Всесвіту, що знайшлися ті люди, які його бачили у полоні, які казали, що він живий та здоровий.

Але все одно, у голові не укладається, як у 21 сторіччі, людина може сидіти в полоні. Медик, який має рятувати життя- майже рік у полоні.

Але я така щаслива, що я знаю, що він живий. Бог нас чує.

І ми зовсім скоро обіймемося.

Селютін Дмитро Дмитрович народився 13.05.1997 року. У 2016 році закінчив Ківерцівський медичний коледж і отримав кваліфікацію “фельдшер”. З травня 2017 року був призваний для проходження строкової служби. А у 2018 році почувши, що в зоні проведення АТО/ООС, не вистачає медиків, підписав контракт і потрапив до складу 36 ОБМП. Згодом, після проведення навчань у складі цієї ж бригади на посаді військового медика надавав допомогу пораненим неподалік населеного пункту Водяне, що поблизу Маріуполя.

Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів у  Широкіно (цей населений пункт теж знаходиться поблизу міста Маріуполь). Тоді він перебував на ротації, яка розпочалась ще у листопаді 2021 року.  Оскільки вже зранку 24 лютого саме на цій позиції розпочались запеклі бої та російський наступ, бригаді довелось відступити у місто Маріуполь, для того, щоб зберегти життя військовим. 

Починаючи з того дня зв’язку з Дмитром практично не було. Протягом березня він зміг зателефонувати рідним всього 4-5 разів. Іноді Дмитро надсилав смс-повідомлення з приблизним змістом: “Все добре, тримаємось, дуже багато поранених”. Останнє таке повідомлення прийшло 7 квітня 2022 року.

А вже 12.04.2022 року Дмитро зателефонував з невідомого номера і сказав, що потрапив в полон. Згодом з’ясувалось, що той дзвінок він здійснив з телефону медика їхньої медроти, яка тоді також потрапила в полон і через певний час була звільнена. З того дня і аж до сьогодні, тобто майже цілий рік, від нього не було жодного дзвінка. 

Єдиною звісткою, від Дмитра за весь час його перебування в полоні, був лист, який надійшов рідним 30.08.2022. На ньому була вказана дата його написання  – “30.05.2022”. Схожого змісту листи також отримали родини інших полонених.

На жаль, за майже рік полону, рідним Дмитра не вдалось знайти жодного фото чи відео, де б вони могли його побачити і впевнитись, що з ним все добре. Той лист був єдиною і поки останньою звісткою.

Вдома на нього з нетерпінням чекають мама, сестричка та братик.

Пляшник Анатолій Іванович 

Лікар воює розумом і знаннями, а не зброєю. 

Анатолій Пляшник – насамперед лікар, а не воїн. 

Надання допомоги, лікування від хвороб і травм – робота, яку він виконував понад 30 років, незалежно від того, де опинявся. 

Спочатку була війна, яку він не обирав. Його, як і тисячі строковиків у радянській армії, без їх згоди відправили воювати в далекий Афганістан. Так Анатолій Пляшник став санінструкторм, який надавав медичну допомогу пораненим на полі бою. Його “зброєю” стали знання, точність і швидкість рухів та аналіз ситуації, щоб рятувати і піклуватися про здоров’я інших. 

Далі було навчання в медичному інституті, щоб стати лікарем та на вищому професійному рівні надавати медичну допомогу. А також спокійне, впорядковане життя, наповнене турботою про родину: батьків, дружину та доньку. Звичайні побутові радощі і труднощі, зустрічі з друзями і поїздки до родичів. 

“Хлопців треба комусь лікувати. Я це вмію, тому піду на службу в Збройні сили”, – повідомив родині Анатолій Пляшник своє рішення знову стати лікарем-воїном. Не зважаючи на досить поважний вік та проблеми зі здоров’ям, він обрав шлях допомоги оборонцям України. 

Так для нього почалася війна, яку він обрав. Волею випадку у лютому 2022 року опинився в Маріуполі у складі медичної роти 36 бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. 

Анатолія Пляшника вдома чекають старенькі батьки, у яких кожен день невідомості про долю сина відбирає місяці життя. А ще – дружина, дочка і маленький внук, якому дуже потрібен дідусь для важливих дитячих радощів.

Мій син, ОЛЕНИЧ Валерій Віталійович ,28.06.2000р.н.

З самого малку, ми навчали його, що всі суперечки можливо вирішити словами, якщо не можете то не знайшли потрібних слів. Тому він завжди був рятувальником своїх друзів,усі гострі кути згладжував а тих хто влаштовували бійки, завжди мирив. Тому коли стало питання обирати майбутню професію він вирішив що повинен допомагати людям. Вирішив готуватися до вступу в МНС, але прийшла повістка. В військоматі дізнавшись про плани Валерія, запропонували йому альтернативу строковій службі, контракт. Він погодився сподіваючись взяти по максимуму від служби за контрактом.Там він вивчився на парамедика. 24 лютого застало мого сина під Маріуполем, де він виконував обов’язки медика взводу. Ті короткі дзвінки від сина ми пам’ятаємо на пам’ять…

,,Мамо у мене все добре,,нажаль не всім можу надати повну допомогу..,,

А коли вони відступили в Маріуполь то він повеселішав, бо там був шпиталь..

За весь час оборони Маріуполя він ні разу не казав як йому важко,він тільки шкодував що закінчуються медикаменти, вода, їжа…

,,Мамо ми надаємо допомогу всім, тут дуже багато поранених цивільних…,,

В полон потратив при спробі прориву з міста…

Від звільнених побратимів знаємо що перебував в Оленівці, та навіть там намагався допомагати людям…

До сьогодні тиша,,,,ми не знаємо як він,,але усім серцем віримо та чекаємо…

Коржик Григорій Олексійович,народився 09.08.1970р.н. Він завжди хотів  допомогати людям,він ніс добро,мир,та злагоду у кожний будинок,тому,після закінчення  школи в 1988році,поступив до Бердянського медичного училища на спеціальність фельдшера. Після закінчення  училища,він ступив до лав Полтавського  технікума на спеціальність ортопед-стомотолог. З відзнакою закінчивши навчання,почав службу у 501 батальйоні, 36окремої бригади морської піхоти, на посаді фельдшера,бойового медіка.

Багато років рятував життя.

24 лютого він зустрів у Широкино,Донецької обл.

До полону потрапив 04 квітня 2022року. Від нього не було жодної  звістки,на нього чекає вдома любляча дружина!!!

Дружицький Ростислав Олександрович, 20.06.1990 р.н. з 2007 по 2014 р. навчався в Українській медичній стоматологічній академії.Після закінчення працював з 2014 по 2020 лікарем- стоматологом в КНП Котелевській ЦРЛ ,смт Котельва Полтавської обл.Він дуже чуйний,не байдужий до чужого горя.Тому вирішив підти по контракту до лав ЗСУ. В листопаді 2020 році прийняв справи та посаду начальника пересувного стоматологічного кабінету медичної роти військової частини А2802 м. Миколаїв.24 лютого 2022 року зустрів у м.Маріуполь, де був  на ротації.З того часу я не чула голосу сина  лише раз на тиждень смс з двох чи трьох слів,а ніби цілий лист.Всієї картини не можу описати, лише здогадки.Крайня смс була 15 травня 2022 року, де говорив, що все буде добре.Він в той час перебував на Азовсталі.Згодом до мене подзвонили з Червоного хреста і сказали, що син був евакуйований з Азовсталі по наказу головнокомандувача.Лише звільнений лікар Євгеній 21 вересня 2022р. підтвердив, що бачив сина і був з ним в Оленівці до вересня, після чого його етапували на територію РФ . На даний момент всі мої звертання марні,ніхто не може сказати де мій син , в якому він стані і що з ним.

Дорошенко Сергій Володимирович народився 16.11.1981 року у місті Маріуполі. 

У 2005 році закінчив Запорізький Державний Медичний Університет за спеціальністю “Педіатрія”.

У 2008 році здобув другу вищу освіту – “Психологія”.

Сергій завжди прагне отримати нові знання, опанувати нові навички, тому постійно приймає участь у різноманітних конференціях, семінарах, тренінгах.

До повномасштабного вторгнення Сергій працював лікарем-педіатром у ЦПМСД№5 м.Маріуполь.

24 лютого 2022 року нашій меншій дитині виповнявся 1 рік, на цей день було багато планів, але повномасштабне вторгнення Росії все змінило…

25 лютого з самого ранку Сергій пішов до військкомату і вступив до лав ТрО.

Я разом з дітьми залишалась у блокадному Маріуполі до початку травня, зв’язок у нас зник 28 лютого, тому ніякої інформації про чоловіка у мене не було.

В перших числах березня Сергій зумів передати нам записку- на половині медичної маски одне коротке, але таке важливе слово- Живий…

Дивом залишившись живими, на початку травня я з дітьми нарешті змогла виїхати з окупованого міста. Вирвавшись з пекла зруйнованого Маріуполя, з інформаційного вакууму, я по крихтах почала збирати інформацію про чоловіка. В середині травня в списках полонених з заводу Ілліча я знайшла Сергія. Так ми дізналися, що чоловік потрапив в полон. 

В останніх числах травня Сергій зателефонував- сказав, що він в полоні разом з 555 шпиталем.

Більше звісток від нього не було.

Вдома на Сергія чекають четверо дітей, троє з яких маленькі, дружина й мати.

Дружина Богданенка Дмитра – Світлана:

“Ми з чоловіком познайомилися, коли він був на 2 курсі медичного коледжу. Вже тоді він мріяв стати саме військовим лікарем, щоб мати змогу допомагати тим, хто постраждав від війни. Коледж – був лише початком довгого шляху до цієї мрії, а наступним кроком стало навчання в медичному університеті. Професія лікаря вимагає неймовірно багато зусиль та праці, але Дмитра це не зупиняло, навпаки – він все більше хотів бути військовим лікарем, щоб надавати допомогу пораненим на війні людям та захищати свою країну.

Я, звісно, усвідомлювала, що означає бути медиком: чергування в лікарнях, термінові виклики на роботу, дуже насичений графік, а звання військового медика накладає на людину ще більше обов’язків. Тому я просила Дмитра відмовитись від цієї мрії, вибрати щось інше, але у відповідь постійно чула одне: “Я маю допомагати пораненими і маю зробити все, щоб ти з нашими дітьми жила в мирній країні.” Тому одразу після медичного університету він не пішов на звичну для всіх інтернатуру, а вступив до Української військово-медичної академії. Знову багато навчання, знову чергування та багато-багато роботи, але ж хіба це може стати на заваді на шляху до мрії? І от після цього довгого багаторічного і дещо виснажливого шляху мій чоловік втілив у життя те, до чого так прагнув – став військовим лікарем, офіцером Військово-морських сил Збройних сил України. І такого щасливого як в день, коли він отримав це звання – я не бачила його дуже давно.

А потім в нас було ще багато планів та мрій: власне житло, подорожі та багато щасливих днів разом. Та все це перекреслив один день – 24.02.2022, день, який назавжди стане чорним для мільйонів українців.

Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Дмитро зустрів у Маріуполі. Ми мало розмовляли, бо в них було дуже багато поранених, яким треба було надавати невідкладну допомогу. Але в ті кілька вільних хвилин, які йому траплялись, він телефонував мені. Дмитро багато не розповідав про те, що там відбувалося, він дуже хвилювався за нас з дітьми, тому постійно заспокоював: “Не хвилюйся. В мене все добре. Я там де маю бути – з пораненими. А твоє головне завдання берегти дітей та себе.”

Дмитро ще виходив на зв’язок 9 квітня. Говорив дуже спокійно, казав, що ситуація складна, але знову просив перш за все берегти дітей. І молитися… А вже 15 квітня мені зателефонували з російського номера, представилися співробітниками донецької народної республіки, та повідомили, що захопили мого чоловіка в полон. Я не вірила. Як взагалі можна брати в полон медиків? Тому вмовляла їх дати слухавку моєму чоловіку. І тоді мій Дмитро підтвердив, що його дійсно взяли в полон. 

І ось вже 10 місяців наш найкращий татусь та чоловік, лікар, головним завданням якого було рятувати поранених, перебуває в полоні. А ми чекаємо… Чекаємо та сподіваємось на повернення нашого ГЕРОЯ додому.”