Турчак Ігор Едуардович, народився 29.10.1984 року в Україні. У 2014 році коли в Україну прийшла війна, Ігор без сумнівів вступив до складу 36 окремої бригади морської піхоти ім. Михайла Білинського, для захисту своєї країни.

Пройшовши навчання бойовим навичкам та надання первинної медичної допомоги пораненим на полі бою, з 2015 року служив у найгарячіших точках бойових зіткнень захищаючи суверенітет і цілісність своєї Держави.

В 2019 році Ігор приймає рішення про переведення до медичної роти, пройшовши додаткові курси домедичної допомоги в умовах бойових дій, отримує посаду водія евакуаційної медичної машини МТЛБ. Знову на передову – знов гарячі точки.

За роки війни врятовано чимало життів – надано екстрену допомогу, евакуйовано з поля бою сотні поранених побратимів. Бути водієм у складі медичної бригади на війні важко, перш за все, морально – постійно пропускаючи через себе весь біль, страх та відчай поранених побратимів, розуміти, що від твоє зібраності, професіоналізму та швидкості залежить життя людини…але подекуди від тебе не залежить нічого, ти за кермом та медицина на полі бою, на жаль, не є всесильною… Та часу на зволікання та сумніви немає знову бій, кермо – працюємо.

Так було і на весні 2022 року. Завданням його бригади була евакуація поранених до заводу ім. Ілліча у м. Маріуполі, де вже чекали професійні медики для надання необхідної допомоги – умови надскладні, але всі працюють в одній команді, ціль – врятувати життя кожному, понад усе.

   15 квітня 2022 року дзвінок – “Я в полоні, дуже вас люблю” … А далі 5 місяців тиші… Ми у темряві невідомого – куди звертатись, де шукати бодай якусь інформацію, як він там…

У серпні як ковток повітря лист від Ігоря, лише три рядки, три такі бажані, такі довгоочікувані рядки: «Я в полоні, дуже чекаю на обмін, щоб повернутись до дому.»

 І знову 5 місяців тиші… І ніхто не може сказати де він, у якому стані, чи потрапить у списки на обмін…

 Рік повномасштабної війни в Україні, 10 місяців Ігор в полоні.

Вісім років його донечка Єва зустрічає свої день народження без батька, їй вже 17, з маленької дівчинки у рожевих спідничках, з бантиками у волоссі, Єва встигла стати молодою дівчиною, закінчує навчання та дуже чекає на свого татка.

Також повернення Ігоря дуже чекає дружина Катерина. За роки служби Ігоря, Катерина вимушена була стати головою родини і ростити донечку сама. Але як би не було важко під час його довгих відряджень до зони бойових дій, Катя завжди чекала Ігоря, чекала і зараз. Чекає з вірою і любов’ю.

 Родина Ігоря вірить у силу своєї Країни, у її незламність –  Україна незламна своїми синами-героями, що стали на захист своїх родин та домівок.