Народився Андрій 1994 року на Рівненщині. Змалку був активним хлопчиком, брав участь у всіх виставах та концертах школи. 

Окрім того, був дуже зацікавлений біологією та хотів стати лікарем. 

  У 2012 році вступив у Дніпровську медичну академію, і всі шість років студенства та два роки інтернатури проявляв активність у всіх справах. Неможливо знайти людину, котра б не знала, хто такий Андрій Шидловський) організатор гуртожиткових тусовок, староста, вирішити питання або допомогти-то все до Андрія. Але і про медицину не забував. З третього курсу почав працювати в реанімаціі, аби навчитись мистецтву інтенсивної терапії та задля того, щоб допомагати людям. Працював дуже багато та наполегливо. В роки інтернатури жив у лікарні, здобував досвід, та рятував життя людей в команді з іншими працівниками відділення. Там він проявив себе як щирий, добрий, самовідданий, він та людина, яка допоможе та врятує у будь-якому випадку, такий, яким слід бути справжньому лікарю та порядній людині.

  У 2020 році Андрій став військовим медиком. Щоб рятувати та допомагати там, де критично мало людей його спеціальності. До повномасштабного вторгнення він був на ротації зі своїм підрозділом у зоні бойових дій. Там він працював у медпункті,  періодично виїжджав у місто, купував ліки хлопцям, лікував їх, робив обходи. Навіть встигав навчатись новому, бо лікар – це безперервний професійний розвиток.

  Після 24 лютого Андрій майже одразу опинився в Маріуполі. Виходив на зв’язок рідко. Він завжди телефонував «в гарному настрої, завжди був ситий, одягнений та завжди виспаний», ох, це так схоже на Андрія). Інтернету не було. Телефонував раз на 3-4 дні, на пару хвилин. І в тих розмовах було постійно чулно вибухи, вони наче не згасали зовсім… Найкращий подарунок на 8 березня – дві хвилини розмови із ним. А далі він зник на довгих 19 днів. Я не знала  що з ним, чи він взагалі живий. Здавалось, що від невідомості та очікування сходила з розуму.. Тоді я просто не знала, що потім чекатиму 10 місяців …і це не кінець. 5 квітня він вийшов на зв’язок, у них звідкись з’явився Інтернет. Тоді я дізналась, що увесь цей час вони з госпіталем були безвилазно у бункері, що працює він анестезіологом і не тільки: перев’язки, операції, лікарські призначення. Тоді він і скинув мені ці фотографії, де з налобними ліхтариками в умовах підвалу рятують життя.

  Потім зв’язок знову зник. З’явився лише 12 квітня, тоді Андрій і повідомив, що їх взяли у полон.

  Я знаю, що він живий, про це мені повідомляють ті, хто звільнився з полону. Також я знаю, що він не зрадив лікарському  обов’язку, що він той, хто зветься справжнім лікарем. Що є великим плюсом, але в цих умовах, нажаль, і мінусом. 

  Я сподіваюсь, що він зовсім скоро вийде та сам розкаже які пригоди та випробування випали на його молоді лікарські плечі. 

  На нього дуже чекають рідні та друзі, яких у Андрія дуже багато.