Юля — військовий медик. Її чоловік Антон Неділько служив у тиловому забезпечені. Обидва — в гарнізонному шпиталі №555. Коли почалася війна, подружжя працювало без перерв на відпочинок, тож змушені були взяти у лікарню трирічного сина. Залишати хлопчика з сусідами під щоденними обстрілами було неможливо. Усі троє перебували в шпиталі до моменту, поки на нього скинули авіабомбу.

«Коли 24 лютого все довкола почало вибухати, ми майже перестали виходити на вулицю, робили це лише інколи. Весь час перебували в лікарні. З усього міста до нас везли поранених — і цивільних, і військових. Навіть дітей. У місті світла та газу не було, люди готували їжу на вулиці, в той момент щось прилетіло. Ми бачили людей без рук або ніг. Із перших днів наступу розуміли, що на нас також може щось упасти, але мали залишатися в операційних. Усі наші лікарі оперували в бронежилетах і касках. Ми так спали, їли. По кілька діб їх не знімали», — розповідає Юля.

По шпиталю прийшлося кілька ударів. Після першого вибило всі вікна та двері, уламки скла були повсюди. Поранених, серед яких було дуже багато важких, а також лікарів почали спускати в підвал.

Тим часом Маріуполь перетворився на місто смерті.

«Йдеш містом, а усюди трупи. Вони лежать, їх ніхто не забирає. Ось просто йшла людина вулицею, щось прилетіло. Вона загинула і залишилася на тому ж місці. І так по всьому Маріуполю. Те, що ми бачили, ви не побачите навіть у фільмі жахів», — зізнається Юля. 

Вона говорить, що в перші дні березня багато хто сподівався на евакуацію, але дуже скоро всі зрозуміли: місто в оточенні, евакуація неможлива.

Коли 15 березня на шпиталь скинули авіаційну бомбу, в ньому тривали операції — рятували цивільних, які втратили кінцівки.

«Стеля просто впала, комусь вдалося вибратися з-під завалів, хтось під ними залишився назавжди», — пригадує Юля.

Керівництво лікарні вирішило, що в таких умовах надавати медичну допомогу неможливо.

«Операційні зруйновані, інструменти та обладнання знищене. Ще й вуличні бої почалися за 300 метрів від нас. Ми не мали зброї, нас ніхто не охороняв. Розуміли, що в будь-який момент до нас можуть прийти росіяни, захопити в полон чи розстріляти», — каже Юлія.

Персонал лікарні почав вивозити пацієнтів до найближчих бункерів. Серед них було багато важких, які не могли пересуватися самостійно. Рятували людей вдень і вночі. Так деякі опинилися на «Азовсталі», а деякі — на комбінаті ім. Ілліча.

«Коли ми збиралися в бункер, до мене підійшов чоловік, один із пацієнтів, і каже: “А куди це ви зібралися з дитиною?” Я кажу: “В бункер, нам уже немає куди йти, все розбито”. Тоді він сказав, аби я і не думала туди йти з дитиною, бо ми звідти вже не виберемося», — згадує Юля.

Тож вона вирішила спробувати виїхати з міста, а її чоловік залишився допомагати евакуйовувати поранених на комбінат ім. Ілліча.

«Антон залишився, від нього багато чого залежало, він дуже хвилювався за хворих. Разом із ним залишилися три водії. Потім я дізналася, що в бункері вони разом облаштовували двоярусні ліжка, проводили світло», — говорить жінка.

Юлія розуміла, що залишити службу не може, але водночас повинна рятувати сина. Тому під час розмови з командиром заперечень не почула. Її попередили, що поїздка може бути небезпечною.

«Ми з сином виїжджали з міста, коли нас обстрілювали. Я виїжджала на свої страх і ризик, щоб врятувати дитину, бо розуміла, що вже все — надії немає, — пригадує медик. — Дорога з Маріуполя зайняла три дні. Двічі потрапила під обстріл. Я вивісила білі прапорці з машини, написала “Діти” на склі, але по нас все одно стріляли. Мене перевіряв російський військовий на блокпості, а за 500 метрів він же по нас стріляв. Розривалися міни, скрізь була розбита техніка», — додає Юля.

29 квітня Юля дізналася, що 12 числа того ж місяця її чоловік потрапив у полон. Більше ніякої інформації вона не має. За попередніми даними, Антона та інших полонених із комбінату ім. Ілліча можуть утримувати в Оленівській виправній колонії Донецької області або в одному з СІЗО міста Таганрог на території Росії.