Мій син, ОЛЕНИЧ Валерій Віталійович ,28.06.2000р.н.

З самого малку, ми навчали його, що всі суперечки можливо вирішити словами, якщо не можете то не знайшли потрібних слів. Тому він завжди був рятувальником своїх друзів,усі гострі кути згладжував а тих хто влаштовували бійки, завжди мирив. Тому коли стало питання обирати майбутню професію він вирішив що повинен допомагати людям. Вирішив готуватися до вступу в МНС, але прийшла повістка. В військоматі дізнавшись про плани Валерія, запропонували йому альтернативу строковій службі, контракт. Він погодився сподіваючись взяти по максимуму від служби за контрактом.Там він вивчився на парамедика. 24 лютого застало мого сина під Маріуполем, де він виконував обов’язки медика взводу. Ті короткі дзвінки від сина ми пам’ятаємо на пам’ять…

,,Мамо у мене все добре,,нажаль не всім можу надати повну допомогу..,,

А коли вони відступили в Маріуполь то він повеселішав, бо там був шпиталь..

За весь час оборони Маріуполя він ні разу не казав як йому важко,він тільки шкодував що закінчуються медикаменти, вода, їжа…

,,Мамо ми надаємо допомогу всім, тут дуже багато поранених цивільних…,,

В полон потратив при спробі прориву з міста…

Від звільнених побратимів знаємо що перебував в Оленівці, та навіть там намагався допомагати людям…

До сьогодні тиша,,,,ми не знаємо як він,,але усім серцем віримо та чекаємо…