«В середині березня минулого року в Маріуполі я отримав важке поранення в живіт і ногу,  Авіація противника здійснила в той день близько 100 (!) нальотів на місто. Адже ворог почував себе в небі над Маріуполем практично безкарним: нам не було чим збивати його літаки та гелікоптери. Тому щоденні масовані (ледь не через кожні п’ять хвилин) авіаудари були звичайною практикою. В певний момент я вирішив не зважати на них: всі бомбардування в укритті не перечекаєш, а мені треба було виконувати свою роботу. Саме так, я поїхав на один з командних пунктів і потрапив під бомбардування: винищувач Су-24 скинув біля місця, де я знаходився, фугасну авіаційну бомбу (ФАГ) вагою 250 кілограмів.»

Сергія відправили у 555 шпиталь.

«У 555-й військовий шпиталь — він тоді ще працював. Там мені ввели наркоз, прооперували. Лікарі виконали свою роботу дуже якісно. Щиро їм за це дякую. Недалеко від госпіталя знаходився басейн «Нептун», в якому тоді переховувалося чимало мирних мешканців. Наступного дня російська авіація завдала удару по «Нептуну». Багато людей, які там були, загинули чи отримали поранення. Поранених почали доставляти до військового шпиталю, бо він був найближчим від того місця лікарняним закладом. Минуло ще десь пів години, і ворожий літак розбомбив і шпиталь. Лікар мені потім розповів, що в цей час в операційній надавали допомогу декільком людям, яких доставили з розбомбленого басейну. Всі вони загинули вже в операційній.

Завдяки тому, що госпіталь був переповнений. Мене розмістили після операції в коридорі. Якби я знаходився в палаті, то, певно, загинув би. А так двері палати вибуховою хвилею зірвало з кріплення і вони накрили мене, взявши на себе удари уламків бетону, що полетіли зі стін, стелі.

— Ви тоді сильно злякались?

— Ні, не надто сильно. Значно більш лячно було потім летіти на гвинтокрилі над окупованою територією.

— Виходить, вам двічі за два дні дивом поталанило вижити. Коли ви почули, що поранених спробують евакуювати з Маріуполя повітряним мостом, повірили в реальність цього плану?

— Якщо чесно, то не дуже. Розповім про евакуацію по порядку. З розбомбленого шпиталю мене доставили на «Азовсталь». В один з днів нам, пораненим сказали, що в Маріуполь з-за лінії фронту спробують прорватися військові гелікоптери і це дає шанс на евакуацію. Була названа дата, коли це може статися. Але в той день вертольоти не прилетіли. Як я вже сказав, ми сумнівалися, що це взагалі можливо. Тож коли знову оголосили, що завтра прилетять борти, я не вірив, що їм вдасться пробитися до нас, бо добре знав оперативну обстановку навколо Маріуполя. На щастя, мій песимістичний прогноз не збувся. Завдяки цьому — евакуації — я розмовляю зараз з вами. Бо якби лишився на «Азовсталі», то точно не вижив би: поранення мав важкі, а з медикаментами там було дуже й дуже сутужно.

— Як була проведена евакуація на вертольотах?

— Поранених розбудили о 4 ранку. Вивезли на майданчик на території «Азовсталі». Чекали там до 6:40 (я добре все запам’ятав, бо за цей час було чотири артобстріли території заводу, плюс 4 авіаудари). Ми лежали в кузові машини просто неба. І ось прилетіли гелікоптери! Я аж до самого їх приземлення не вірив, що то наші. Хутко вивантажили припаси, завантажили нас і полетіли. Політ за відчуттями нагадував американські гірки — кидало в усі боки. Коли сіли на дозаправлення в Запоріжжі, зрозумів: все OК, прорвалися»