22 лютого нас зібрали по тривозі. І ми вже почали жити у госпіталі, без виїзду додому. У нас було казармове положення. Але жодної інформації, що вторгнення буде, сказано не було. Ось 24 лютого це все почалося і дуже інтенсивно.
Ми мали бути готові до прийому поранених пацієнтів. Тому з 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених військових, цивільних, дорослих, дітей. І ми почали надавати допомогу всім.
Як почали працювати? Дуже згуртовано. Цей адреналін… У нас був один оперблок та дві операційні: менша (на один стіл) і більша (на два столи). Загалом у нас двоповерхова будівля, тому почали відкривати й операційні на першому поверсі. Так у нас вийшло 4 операційних і ще одна палата інтенсивної терапії, куди ми відвозили важких пацієнтів вже після операції. А решту пацієнтів – у хірургічне відділення на догляд до медсестер. Це був просто колосальний обсяг роботи. Поранених було дуже багато.
Ми точно не рахували, але за день це понад 40 поранених. І переважно це були важкі поранення – мінно-вибухові травми, відриви кінцівок, поранення в живіт, грудну клітку і в голову. Це було щось жахливе. Коли була якась секунда і ми з дівчатами могли десь переговорити, то було таке враження, що нас просто хотіли втопити в крові. Настільки було багато поранених і настільки був страшенний об’єм роботи, що просто не описати словами.
Але всі працювали дуже-дуже згуртовано. Кожен з нас знав свій обсяг роботи і все робилося дуже швидко. У лікарні не дуже широкі коридори, не дуже великі приміщення, але там була величезна кількість людей. І робити все треба було швидко – завезти, вивезти, покласти, розмістити, забрати. Колектив просто молодець.
Зі шпиталю це було понад 100 людей. З хірургічного персоналу з анестезіологічною службою, з медсестрами та лікарями – десь до 40 людей. До нас доєдналися і цивільні медики. Вони приходили з різних лікарень, допомагали нам. Дуже сильно допомагали. Це і медсестри, і хірурги, і анестезіологи. Однак рук не хватало, бо було багато операційних столів. Лікарів і сестер треба було більше, ніж у нас було.
Я не пригадаю точну дату, коли це відбулося, це було десь після 10 березня. У приміщення госпіталю потрапила бомба. Відділення реанімації було зруйноване зовсім. Коли я йшла по коридору і, наприклад, відкривала двері там, де у нас була ординаторська, то за дверима була просто вулиця. Тобто кабінетів з однієї сторони взагалі не було. Це було жахливо. І тоді було прийняте рішення про евакуацію персоналу і поранених власне на заводи “Азовсталь” та Ілліча.
До цього дня теж скидали, але довкола нас. Зокрема, перед головним входом в хірургічний корпус було скинуто авіабомбу. І у нас склалося таке враження, що вони дійсно знали, де розташовувався госпіталь. І просто у людей немає нічого святого. Ось і все.
Тіла загиблих військових приїжджали й забирали представники частин. А цивільних забирали родичі.
Чому було прийняте рішення розділитися та піти на два заводи? Таке рішення прийняли після того, як на госпіталь скинули бомбу. Для того, щоб не ризикувати ні персоналом, ні пораненими. Щоб ніхто не загинув. Як відбувався цей розподіл? Він відбувався сам собою. Просто між собою вирішили, я їду туди, а я туди. Тобто це було не задумуючись, це треба було якнайшвидше зробити. Ми відвантажували апаратуру, якою можна буде працювати, збирали медикаменти, матеріали, інструменти.

В операційній, де я працювала, вікна були закладені мішками з піском. Але під час однієї з операцій впала бомба і вони повилітали, всі інструменти та матеріали були у склі. Вибуховою хвилею все повикидало.

У таких умовах ми збиралися і від’їжджали на комбінат.

12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.