24 лютого я заступив на добу у своїй 4-й Маріупольській лікарні. В обід прийшов медичний директор і запитав: чи є бажаючи їхати у військовий шпиталь працювати. Я поїхав. Просто треба, як не я, то хто? Військовий госпіталь №555 знаходиться у Кальміуському районі неподалік комбінату імені Ілліча. Поруч із ним плавальний басейн «Нептун».

Прибув на місце, там зустрів командир шпиталю і командир відділення анестезіології та реанімації, в якому я мав працювати. Мені розповіли, що я маю робити. Відразу ж показали, хто за якою операційною закріплено, де має стояти. Позначили різні ситуації та варіанти виходу з них. Перша: хто і що має робити під час вступу поранених бійців. У військових це все набагато організованіше, ніж у цивільної служби. Тож кожна людина: солдат, який служить при госпіталі, медсестра, лікар, начальник служби за щось відповідають. І щоб не заважати іншому, кожен знає, що він робить у окремій ситуації.

У перші дні ніхто не розумів, що буде погано, як було погано потім. Бої ще були далеко. У першу добу до нас надійшло 20 поранених бійців. А потім було так: на десяток більше кожного наступного дня.

Запам’яталося все: Діти, які померли, Діти, яких не народили, бійці молоді, яким жити та жити

Ми всі жили одним довгим днем. Робота була цілодобова. Нас мало. Поранених привозили постійно. Ми встигали кілька годин поспати. Потім піднімались і бігли далі. Почуття часу просто стерлося. Чи не знаєш ні число, ні дату. Жодний день тижня. Телефони через те, що не було жодного зв’язку, просто лежали десь. І бувало так: хтось каже сьогодні неділю. А ти дивуєшся, начебто тільки понеділок був.

Дуже швидко перестали функціонувати абсолютно всі медичні служби, які спілкувалися зі шпиталем ззовні. І почалося таке: усіх хворих, яких тільки хтось мав нагоду доставити, везли до нас. Це жінки, вагітні жінки, чоловіки, діти. Усі цивільні. І всі вони надходили в різному, частіше важкому, стані. Було таке, що вони вже не встигали дожити до допомоги. Насамперед лікарі займалися тією людиною, яка має шанси вижити. Цинічно. Але війна вже була на нашій вулиці.

Коли була ще можливість більш-менш безпечно їздити містом, ми відвозили бійців після їхньої стабілізації до інших лікарень. Це називалося евакуацією. Госпіталь приймав величезну кількість поранених, і не лише військових, а й цивільних. Штат медиків обмежений. І, якби ми не відвозили прооперованих далі, у нас просто в перший тиждень роботи закінчилися б усі місця.

У березні ми поїхали до лікарні №3 організувати анестезіологічну службу. Там до війни було онковідділення, дитяча хірургія та пологове відділення. Тобто були площі, яких нам не вистачало. У планах було тут поміщати легко поранених хворих, яких можуть доглядати цивільні лікарі та медсестри. Нам буде легше. І за великою кількістю хворих буде догляд.

Першого дня, як ми туди приїхали, почали організовувати операційні в онкологічному відділенні. До ночі вже дещо зробили. Лягли відпочити, можливість була. Але прокинулися від удару артилерії. Снаряд не потрапив до нас. Просто від ударної хвилі шибки посипалися. Штукатурка була скрізь: на устаткуванні, на нас. Ми швидко почали закривати вікна мішками.

Свою роботу ми виконали. Операційні підготували. А за три дні був авіаудар. Ви всі бачили пологове відділення на фотографіях. Воно саме було в цій 3-ій лікарні. І розбомбив літак не лише пологовий будинок, а й інші корпуси. Тим не менш, ми організували хірургічну та анестезіологічну служби.

Наш шпиталь з першого дня війни обстрілювали постійно та по-різному. Однієї доби був обстріл з мінометів. Сказати, що це було випадково? Я ніколи в це не повірю. Може, я в багатьох речах не розуміюся, але з мінометів обстрілювати одну будівлю лікарні, яка може бути випадковість? А за кілька днів до нас прилетіла авіабомба. Перша в «Нептуні». Друга вже у нас. За дві хвилини.

Військовий шпиталь №555 був у Маріуполі ще до війни. Тож про нього знали. І знищували нас прицільно, знаючи, що ми тут. Знали, що тут поранені. Знали, що тут їм надається допомога. Тому й били чим могли. Від корпусів шпиталю постійно відкушували якісь частини.

Найнепрогнозованіше – авіаудар. Чергова бомба, скинута з літака, прилетіла до кімнат, де ми зазвичай відпочивали. Пощастило лише тому, що з глибокої ночі ми перебували в операційній. Було багато роботи. Коли вона вже закінчувалася і кожен думав, що зараз трохи відпочине, прилетіла авіабомба в нашу зону відпочинку: сестринську, ординаторську палату, де були ліжка для сну лікарів.

Маріуполь, не соромлячись, бомбили з усього: обстрілювали з моря, скидали авіабомби з літаків, били артилерією різного калібру, лупили з мінометів. Щоразу це відірвані кінцівки, розірвані грудні клітини та животи, прострілені голови. Кожному щастило по-різному.

Під час останнього авіаудару по нашому шпиталю працювало одночасно 4 операційні столи, тобто на кожному проводилася операція. Було дві ампутації. Повторно оперували одного бійця. Його ім’я Діма. Він мав поранення, отримане під час мінометного обстрілу. І стеля, яка до удару була стелею, стала підлогою. Щонайменше 4 особи залишилися під завалами назавжди.

Літак не переставав літати периметром лікарні. Це було довго. Ми чули його постійно. І чекали-чекали, що зараз він скине щось ще. Напевно, якби в цей час нічого не робили, було б важко, а так була перша мета – вивести бійців, які не можуть самостійно пересуватися. І це не кілька людей. Це дуже велика кількість післяопераційних хворих, багато з яких ще самостійно пересуватися не можуть. Ми бігаємо, можемо пригнутися, лягти, спробувати себе захистити. А вони просто на ліжках. Як лежали до авіаудару, так і продовжували лежати і після нього і весь час, що літак кружляв над лікарнею. І тільки ми могли їх кудись забрати, спробувати сховати. Нікого не кинули.

І ось у процесі цієї біганини та розбору завалів, відразу ж, буквально, через 20 хвилин після авіаудару привезли вкрай важку вагітну жінку на останніх термінах. Видно, що жінка доглянута. Чоловік поруч із нею. Він цілий. Я починаю займатися виведенням її із шоку. Плюс у неї осколкове поранення, перелом нижньої третини гомілки з тяжкою кровотечею. Щоб зупинити його, хтось зумів накласти турнікет. Тільки перебувати на нозі він має не більше 2 годин. Потім треба його послаблювати.

У вагітної жінки турнікет на нозі був, мабуть, набагато довше за допустимий час. При первинному огляді зрозуміло, що швидше за все нога піде на ампутацію. А у нас все. Нічого не залишилося: операційні всі завалені, апаратура розбита. Фотографії “Нептуна” бачили? Ось у нас та частина, яка функціонувала до останнього, виглядала після авіаудару.

І ми жінку лише знеболювали, виводили із шокового стану, відкладали оперативне лікування. Ні від того, що ми так хотіли. А через те, що ми не можемо нічого голими руками їй зробити. Єдине, що змогли: при першому ж транспорті, що з’явився, жінку перевезли в 1 лікарню. Її, щойно швидко змогли, почали готувати до операції. Але в неї розпочалася родова діяльність. Вона народила мертву дитину. А потім уже загинула сама. І такий випадок не єдиний.

Після авіаудару ми дві доби наводили якісь порядки. При цьому нові поранені надходили постійно. Там, де була операційна діяльність, нічого не залишилося. Ми просто не могли проводити операції. І тоді керівництво ухвалило рішення проводити евакуацію. Частину поранених бійців відвезли на ММК імені Ілліча, частину на «Азовсталь», разом із ними поїхали й лікарі. Громадянські постаралися виїхати із міста самостійно.