
Дружина Богданенка Дмитра – Світлана:
“Ми з чоловіком познайомилися, коли він був на 2 курсі медичного коледжу. Вже тоді він мріяв стати саме військовим лікарем, щоб мати змогу допомагати тим, хто постраждав від війни. Коледж – був лише початком довгого шляху до цієї мрії, а наступним кроком стало навчання в медичному університеті. Професія лікаря вимагає неймовірно багато зусиль та праці, але Дмитра це не зупиняло, навпаки – він все більше хотів бути військовим лікарем, щоб надавати допомогу пораненим на війні людям та захищати свою країну.
Я, звісно, усвідомлювала, що означає бути медиком: чергування в лікарнях, термінові виклики на роботу, дуже насичений графік, а звання військового медика накладає на людину ще більше обов’язків. Тому я просила Дмитра відмовитись від цієї мрії, вибрати щось інше, але у відповідь постійно чула одне: “Я маю допомагати пораненими і маю зробити все, щоб ти з нашими дітьми жила в мирній країні.” Тому одразу після медичного університету він не пішов на звичну для всіх інтернатуру, а вступив до Української військово-медичної академії. Знову багато навчання, знову чергування та багато-багато роботи, але ж хіба це може стати на заваді на шляху до мрії? І от після цього довгого багаторічного і дещо виснажливого шляху мій чоловік втілив у життя те, до чого так прагнув – став військовим лікарем, офіцером Військово-морських сил Збройних сил України. І такого щасливого як в день, коли він отримав це звання – я не бачила його дуже давно.
А потім в нас було ще багато планів та мрій: власне житло, подорожі та багато щасливих днів разом. Та все це перекреслив один день – 24.02.2022, день, який назавжди стане чорним для мільйонів українців.
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Дмитро зустрів у Маріуполі. Ми мало розмовляли, бо в них було дуже багато поранених, яким треба було надавати невідкладну допомогу. Але в ті кілька вільних хвилин, які йому траплялись, він телефонував мені. Дмитро багато не розповідав про те, що там відбувалося, він дуже хвилювався за нас з дітьми, тому постійно заспокоював: “Не хвилюйся. В мене все добре. Я там де маю бути – з пораненими. А твоє головне завдання берегти дітей та себе.”
Дмитро ще виходив на зв’язок 9 квітня. Говорив дуже спокійно, казав, що ситуація складна, але знову просив перш за все берегти дітей. І молитися… А вже 15 квітня мені зателефонували з російського номера, представилися співробітниками донецької народної республіки, та повідомили, що захопили мого чоловіка в полон. Я не вірила. Як взагалі можна брати в полон медиків? Тому вмовляла їх дати слухавку моєму чоловіку. І тоді мій Дмитро підтвердив, що його дійсно взяли в полон.
І ось вже 10 місяців наш найкращий татусь та чоловік, лікар, головним завданням якого було рятувати поранених, перебуває в полоні. А ми чекаємо… Чекаємо та сподіваємось на повернення нашого ГЕРОЯ додому.”