Медики Азовсталі.
Хто і як рятував життя бійців "Сталевого гарнізону".

Ми надавали медичну допомогу цілодобово, часу на перепочинок майже не було. Госпіталь був одним з небагатьох медичних закладів, який функціонував. Ми приймали усіх – військових, цивільних, дітей, жінок, людей похилого віку. Хоча до початку повномасштабної війни ми постійно працювали з пораненими, але  такої кількості пацієнтів не очікував ніхто. У зв’язку із значним підвищенням хірургічної активності та небезпечних умов праці, потрібно було реорганізовувати роботу госпіталя. Максимально розширили кількість ліжок, збільшили кількість операційних столів. Близько 85% особового складу госпіталя були задіяні в роботі з пораненими, незалежно від специфіки своєї роботи до початку повномасштабної війни. Робилося вже можливе і неможливе аби врятувати якнайбільшу кількість людей.

Ніна потрапила до російського полону під час виходу з заводу Азовсталь. Повернули її додому під час обміну 17 жовтня 2022 року.

Еліні Мединіній – 28 років. У 2014-му, коли Росія анексувала Крим, окупувала частину території Донбасу, вона здобувала фах медика-терапевта в Харківському національному медичному університеті. Але працювати повернулась у рідний Маріуполь і вже з перших днів медичної практики бачила десятки травмованих українських бійців, яких привозили з лінії розмежування у маріупольські лікарні. За рік до повномасштабного вторгнення Росії на територію України Еліна поєднала своє життя з Донецьким прикордонним загоном, куди прийшла служити.
24 лютого військова лікарка отримала наказ – прибути у загін. Вона поклала необхідні речі у тривожну валізу. Серед усього були конспекти з медицини. Всі зошити згоріли під час бомбардування «Азовсталі».
«Нічого з того, що я взяла з дому, не збереглось. З полону вийшла у футболці, куртці, флісці, штанах, берцях, у чому й потрапила туди, це було те, що мені «азовці» видали на заводі», – розповідає Еліна Мединіна.
Вона більше не переступила поріг свого помешкання у Маріуполі і вже й ніколи не переступить. Квартира, каже, повністю зруйнована противником.
На початку березня Еліна Мединіна рятувала поранених на заводі «Азовсталь», куди евакуювався військовий шпиталь ЗСУ.
«Коли Росія гатила всім, чим можна, по Маріуполю, були прильоти у військовий шпиталь, командир ухвалив рішення про переміщення госпіталю. Одна частина медперсоналу переїхала на завод «Азовмаш», а друга – на «Азовсталь». Часу на евакуацію майже не було. За день зібрались і поїхали. У перший день були поранені військовослужбовці. Одного було поранено осколками в живіт. Тоді ми ще мали змогу вивозити поранених і травмованих у міський шпиталь, де вони отримували медичну допомогу, і після цього їх забирали на завод. Я перебувала з прикордонниками. Довозити поранених у місто вже не було змоги, вся дорога була в камінні і постійно прострілювалась. Тому надавали допомогу на місці.
Поранення були дуже різні: мінно-вибухові травми, осколкові поранення, вогнепальні, тому що скидались фугасні бомби, і люди цим дихали, отруювались. Все, що можна було уявити, про що написано у медичних книжках, що вивчалось – побачила на власні очі: ампутації, переломи… Лікарі на «Залізяці» творили дива. Як вони це робили?! Ними управляли вищі сили! Мені іноді здавалось, якби поранений потрапив у нормальні умови, можливо, б він не вижив. А при повній антисанітарії, без умов, коли медики використовували все, що змогли зібрати і привезти на «Азовсталь» чи «Азовмаш», поранені виживали», – каже Еліна Мединіна.
На «Азовсталі» з кожним днем залишалось дедалі менше медикаментів. Пілоти під час шести місій вже в оточений противником Маріуполь змогли доставити певну кількість ліків. Але наприкінці квітня вертоліт не зміг долетіти до «Азовсталі». Екіпаж пройшов половину шляху над окупованою територією і змушений був розвернутись.
Медики старались ощадливо використовувати ліки, оскільки не знали, скільки ще часу перебуватимуть в оточенні. А число поранених лише зростало. Задля економії вигадували різні способи, як за допомогою технічної води розвести якийсь медичний препарат, самостійно робили йод, щоб бодай чимось обробляти рани.
«Запам’ятався мені Павло Піковець. Цей мій трьохсотий, якому ми робили перев’язки протягом 4-х годин, дуже важкі перев’язки. Це були останні дні перед виходом у полон. Вже не було матеріалу, чим обробляти рани, довелось на всьому економити. А у нього були такі рани, немов його тіло роздер лев. Рука зламана повністю», – пригадує лікарка.
Еліна працювала з двома фельдшерами. Її побратими-прикордонники на човнах евакуювали поранених бійців і цивільних осіб з міста. Втім, таке перевезення було смертельно небезпечним, російські війська обстрілювали човни ракетами.
«Наша позиція була біля моря і нам привозили поранених. Ми їх приймали, надавали медичну допомогу і транспортували на «Залізяку». Загинуло дуже багато побратимів. Це важко для медика, коли тобі потрібно надати медичну допомогу, а тобі нічим рятувати. У твоїх руках життя, і це життя побратима, а ти не маєш медикаментів. Я не могла допустити емоції, треба було працювати, зупиняти кровотечу, відновити дихання, контролювати життєві функції організму, а коли випадала хвилинка перепочинку, на мене навалювались всі почуття, все крутилось в голові, що щось не так зробила. Дуже велика кількість пройшла повз нас, починаючи з першого дня перебування на «Азовсталі» і до виходу у полон», – говорить Еліна Мединіна.
Російський полон
21 травня разом із іншими бійцями, які перебували на заводі, Еліна Мединіна вийшла з території «Азовсталі». Вона була у числі останньої групи, яка виконала наказ головнокомандувача.
«Я не хотіла здаватись у полон. Бо це невідомість. На «Азовсталі» розуміла, що тут є життя, а там попереду невідомість: куди йдеш, хто спілкуватиметься, що там із тобою робитимуть, коли повернешся додому. Думка про полон мене більше лякала, ніж перебування на «Азовсталі» під обстрілами. Сказати, що не було страху – це неправда. Реально було дуже страшно, але ми були налаштовані: або вийдемо з Маріуполя, або загинемо, інакше ніяк. Ситуація була важка. Проти корабельних гармат і авіаударів, на жаль, ми нічого не могли зробити. Ми не були готові до такого вторгнення в наше місто. Ми були готові: або загинемо за наше місто, або здаватимемося у полон за наказом президента», – каже Еліна Мединіна.
17 жовтня Еліна Мединіна повернулась з російського полону в Україну. У неї нічого з її особистих речей не залишилось, як і в інших полонених. Відібрали в українок навіть їхні сережки. Все пережите не забрало у прикордонниці-медика надії і віри. Якщо б довелось знову пройти цей шлях, наголошує у розмові, вона б його пройшла. Але краще б підготувалась, набравши із собою якомога більше медикаментів, яких так їй бракувало як у Маріуполі, так і полоні.

Капітан медичної служби Олександр Демченко був серед тих, хто тримав оборону на «Азовсталі» у Маріуполі. Рятуючи поранених, наші лікарі робили неможливе, навіть рашисти не вірили, що це реально.
— Я був у Дніпрі. Для мене все почалося з підйому близько 5-ї години, але, якщо чесно, усю ніч не спав. Збирав речі, бо розумів, що буде потрібно негайно з’явитись у госпіталь для отримання подальших інструкцій, і що більш за все назад до квартири я не повернуся. Напруга була у повітрі, і як тільки з’явилося звернення путіна, я почав діяти. Мені також перетелефонували з інших госпіталів і сказали, що — почалося. Після того я викликав машину і поїхав у госпіталь. За 15 хвилин був на місці. Підняв чергову зміну, повідомив, що відбулося. Я, коли їхав, чув вибухи — прилетіло по нашому аеропорту. Чекав розпорядження командування і подальших інструкцій. Сам я за спеціальністю лікар-анестезіолог, призвався до лав ЗСУ у 2016 році, якраз після закінчення інтернатури Дніпровської національної медичної академії.
Я зателефонував лікарям-анестезіологам Маріуполя, вони мене повідомили, що вже розпочали працювати. Річ у тім, що з Маріуполем мене пов’язують 4 роки життя. Я, коли призвався, служив там у легендарному 61-му військовому мобільному госпіталі, а з весни 2017 року мене було призначено начальником відділення реанімації цього госпіталю.
Нам було повідомлено, що збирають добровольців, які б змогли підсилити штат госпіталю в Маріуполі і готові виконати завдання з порятунку наших військовослужбовців. Те, що це буде саме політ, я здогадувався і раніше, розумів, що по-іншому не доберешся вже. Ми зібрали речі й чекали. Наскільки мені стало потім відомо, екіпажі вертольотів вже літали не один раз. Маючи за плечима серйозний досвід роботи лікаря-анестезіолога в складі 61-го ВМГ, я розумів наскільки життєво необхідна моя допомога.
Перед вильотом розумів, що це, напевне, білет в один кінець і повернення назад вертушкою не буде, це був напевно стрибок без парашута, бо Маріуполь вже був в оточенні на той час.
— Було розуміння того, що я б хотів, щоб мені прийшли на допомогу, якби я був у оточенні, що хлопцям там несолодко.
Звичайно, я собі якусь картинку малював. Але обстріли 24/7, і працювати в таких умовах — виявилось все ж досить гострим, критичним стресом, коли тебе постійно хочуть вбити. Та все одно я б не змінив свої дії, бо якби мав якийсь шанс врятувати якомога більше хлопців, я б це знову робив. Хлопці бачили нашу підтримку, що лікарі прилетіли, що ми готові працювати, готові стояти під обстрілами. Це було життєво необхідно. Ми летіли різними бортами — розділилися (один анестезіолог і один хірург) на той випадок, якщо один зіб’ють, то щоб хоч інша група вижила.
— Працювали в складних умовах. Сказати, що врятувати ці життя у тих умовах — це чудо та прояв вищих сил — нічого не сказати. Були унікальні випадки. Так, ми робили переливання крові. Враховуючи, що у нас не було спеціальних розчинів для визначення групи крові, не було самих місткостей, запасу, але було дике бажання врятувати людей, ми виходили з положення по записах у військових квитках, татуїровках. Це були критичні пацієнти, вони би померли без допомоги, при пораненні були втрати крові часто більше ніж 2,5 літра. Наші поранені, з якими ми працювали, всі були виснажені, зневоднені, що також ускладнювало нам роботу. Ми розуміли, якщо ми це спробуємо зробити, то у них є хоч один шанс на виживання, а якщо ні — то 100% смерть. Ми, на скільки я пам’ятаю, десь 5 таких переливань зробили. Перших чотири 10-15 днів поспіль могли спостерігати — ускладнень не було. Вони всі були у свідомості, інтоксикації не було. Всі вони були лежачі, відправлені з госпіталю 16 числа.
— Ми знаходилися постійно в бункері на «Азовсталі», підлаштованому під госпіталь, там ми обладнали приміщення. Це −2,5 поверху вниз. Бункер, на мій погляд, більш призначений для порятунку від ядерного удару. Там була і вентиляційна шахта, і витяжка, і генератори стаціонарні, але воно все не працювало. Освітлювалося все транспортними генераторами різної потужності на дизпаливі та бензині. Пріоритет був по операційній, у решті приміщення світла було дуже мало. Звичайно, були моменти, коли і генератори виходили з ладу, і пальне закінчувалося, його хлопці приносили, шукали по заводу, там були якісь місткості, з машин зливали, де могли знайти. Розуміли, що запас для госпіталю має бути. Загалом, кількість працівників госпіталю, що були на «Азовсталі», я точно не можу згадати, але це десь 25 людей. Хірурги, анестезіологи та решта персоналу.
— Найстрашніше було — це масивні удари ворожої авіації. Вони завжди вночі починали вильоти, нам передавалась по рації інформація, що готується масивний авіаудар, ми одягали засоби індивідуального захисту, це бронежилет і шолом, і готувалися. Скільки їх летіло, важко сказати, але дуже багато, вся територія «Азовсталі» перетворювалася на місиво, яке постійно світилося від масивних вибухів. Найстрашніші бомби — це 500-, 1000- та 3000-кілограмові. Вирви, що вони робили — це ями 10-метрової глибини, 20 метрів в діаметрі. Бункер колихало, як човен на воді. Було 3 пробиття території госпіталю, і кожен раз з «200-ми». За розміром у госпіталі мали розміщуватись комфортно понад 100 людей. Зазвичай було 250-300. Коли були масивні обстріли й більше ніж 300 було поранених, госпіталь був переповнений.
Дуже багато людей, стіни постійно «потіли», вологість висока, при кожному серйозному прильоті пилюка сильно підіймалася, видимість практично нульова.
Найстрашніше пробиття було 28 квітня. На нас скинули ФАБ 3000 (тритонна авіабомба. — Ред.). Буквально за 5 секунд до прильоту ми, лікарі, стали між дверима, що виходили з нашої операційної. В момент пробиття я тільки пам’ятаю, що повертаю голову вправо, пам’ятаю темряву, сильний запах пороху, свій політ, як у фільмі, бо в польоті бився об людей і предмети, відлетів метрів на 5-7, врізавшись у бетонний стовп посеред госпіталю. Добре, що з кишені не вилетів ліхтарик, всі почали шукати ліхтарики, вмикати. Я підіймаюся і падаю кілька разів, шум у вухах, дикий запах пороху, щось горить… Розумію, що треба рухатися та на місці лишатись не можна, бо метушня, не зрозуміло, чи буде горіти щось, чи не бахне знову. Полум’я просто пройшло вентиляційними шахтами. Всі 5 поверхів будівлі, що була над нашим бункером, склало, а місце, де у нас їжа зберігалася, завалило. Я зайшов туди, де мешкав, дивлюся — дверей немає. Розумію, що контузія була сильна, шум у вухах, запаморочення, не міг нормально на ногах стояти, підіймався і падав. Хлопці пішли гасити пожежу, діставати людей з харчового відсіку. Піднялась така пилюка, якої ще не було, ми почали задихатись. Маски надягали, хто що міг. Ми розуміли, що якщо не загасимо пожежу, то залишається тільки один вихід — через запасний. З такою кількістю людей це було б жахливо, почалася б давка, можливо, паніка. Та паніки не було, скоординували бригаду з гасіння, пару людей дістали.
Потім у травні було пробиття, прилетів снаряд, як я розумію, бетонобійний, спеціальний. Сам снаряд не розірвався, я не уявляю, що би було, якби розірвався. Він теж привалив певну кількість поранених, які лежали там у 3 яруси. Деяких змогли дістати, а деяких ні, бо вага цих плит колосальна, нереально підняти. Смерть була миттєвою, тіла ми теж не могли дістати, чисто механічно. Враховуючи, що був уже травень місяць, то тіла почали швидко розкладатися, трупна отрута виділялася. А вентиляція і так вже була погана, бо той вихід, де пробили, ми закривали. Над нами висіли постійно квадрокоптери, які кидали точково якісь міни, ВОГи, ми усі вильоти чули. ПТУРи чули, міномети, танки. Спали у кращому випадку 4 години. 24/7 працювали, потік поранених постійний, найбільше під час прориву, 14-15 квітня. Ми з операційної не виходили більше ніж 30 годин. Поранених просто не рахували, їх постійно підвозили. Працювали на 2-3 столи. Поранення були всіх видів. У голову — то найтяжчі. У нас й інструмента для нейрохірургічних операцій не було. Поранені у голову всі були без свідомості. Були й з відкритими черепно-мозковими. Поранення органів черевної порожнини, грудної клітини, ампутації верхніх і нижніх кінцівок, вогнепальні та мінно-вибухові наскрізні, тяжкі опіки. Плюс ті, що дістали поранення раніше, їх теж доставили з міста, бо просто не могли там надати спеціалізовану медичну допомогу, крім першої медичної.
— Запам’ятався один випадок із вдалих оперативних втручань. У пораненого був турнікет накладений на нижню кінцівку, він з ним був близько 14-17 днів, це взагалі немислимо, мені на той час взагалі такі випадки не були відомі. Виконана була ампутація вище коліна, і поранений якимось дивом не помер на фоні того виснаження та інтоксикації.
Пам’ятаю пацієнта з пораненням грудної клітини та нижньої кінцівки. Я йому вводив наркоз, а він все не засинав. Киснем дихав. Лежить такий, і каже, «хлопці, може, вам чимось допомогти?» Ну, критичне виснаження було вже і у нас. Потім був випадок, ще один з багатьох, його, як зараз пам’ятаю. У бійця було поранення кінцівок, верхньої і нижньої, але судини були цілі, правда кістки розтрощені. Йому також було виконано переливання крові, а до цього, поки формувалася група донорів, у нього 2-4 рази зупинялося серце. Я його не відпускав до останнього, перелили, виконали оперативне втручання. Я дуже боявся за його голову, щоб він був повноцінним, щоб кора мозку не померла. Дії були відчайдушні. «Завели» його, прокапали кров, зробили операцію, і потім годинки в 3-4 ночі він почав просинатися, реагувати, відкривати очі, я з ним пробував говорити, він на мене реагував, але ще був заінтубований. Я розумів, що організм виснажений і треба трохи часу на відновлення. Різних препаратів типу норадреналін, атропін, мезотон, прозерін, у нас практично не було або була дуже обмежена кількість. Я його екстубував і в момент кульмінації намагався з ним говорити, щоб він згадав прізвище, ім’я, по батькові. Він згадав. І потім з’ясувалося, що у нього є маленька дитина років 4-5, я йому кажу: не час тобі ще, не час. Я вірю, що він живий… Були поранення в шию, коли шматок шкіри з м’язами знімався повністю від кулі чи осколка, відкриті були судини центральні. І ми оперували, воїни виживали.
Але з кожним разом сил залишалось все менше.
— Нам довели, що є наказ зі збереження життя і здоров’я. Нам і справді нічого більше не залишалося. Там нас очікувала тільки смерть, там нею все було просякнуте. Води вже не було, їжа теж закінчувалась, та й БК… Завод відновленню не підлягає. Там такі ями, рови, так все перекопано з металом, плюс різні нерозірвані снаряди. Це зона смерті. Була команда виходити. Медики були розділені на 2 групи. Я виходив 18 травня, перша партія медиків. Чіткого розуміння, що мене очікує і що буде далі, у мене не було, я просто рухався вперед. Я надів тактичні штани, дві футболки і кофту зелену, це все, що у мене було, і так виходив. Два пакети ще взяв. Все моє анестезіологічне майно було знищене.
— Про обмін інформації не було. Там, де нас тримали, немає ніякого централізованого опалення, взагалі. Холода насувались, то чутки ходили, що нас можуть кудись перевести. Це було у вересні. І коли нас повезли, ми всі думали, що нас везуть на наступний етап, кудись на територію росії. Ми до останнього не знали, весь маршрут просиділи із зав’язаними очима і руками. Та потім почули українську мову і зрозуміли, що фактично за 2 хвилини від дому. Це неможливо передати, за весь час тільки про це і думав, мріяв про цей момент і вірив. Момент розуміння того, що ти на вільній українській землі, що ти просто дома. Історичний і такий очікуваний момент у моєму житті. Україна це наша свята земля, наш дім, і до нього ніхто не сміє приходити зі зброєю.

Денис Гайдук — 29-річний військовий лікар-хірург з Хмельницького. Навчався у Вінницькому національному медичному університеті імені Миколи Пирогова. Потім 3 роки інтернатури, робота в Житомирському госпіталі на посаді цивільного хірурга.

Свій військовий шлях Денис розпочав з 3-ї танкової бригади у 2020 році, був командиром медичної роти. Рік прослужив і перевівся ординатором хірургічного відділення Маріупольського військового госпіталю. Із самого початку Денис мріяв служити саме в цьому госпіталі, адже вважає, що там була чудова база для молодого хірурга.

До початку широкомасштабного вторгнення Денис час від часу проводив одиночні операції військовим, які зазнавали поранень під час операції Об’єднаних сил. Проте 24 лютого змінило життя кожного українця… і його теж!

Початок широкомасштабного вторгнення
Широкомасштабне вторгнення Денис зустрів у Волновасі, де перебував у відрядженні у складі лікарсько-сестринської бригади Маріупольського госпіталя.

— Вранці 24 лютого я прокинувся від авіаударів. Ми швидко спустились вниз і думали, що нам робити далі. На третій день моєю командою було ухвалено рішення повертатися в Маріуполь, щоб надавати допомогу там. Ми вивезли усіх поранених із Волновахи, самі виїжджали останніми. Коли заїхали в Маріуполь, було відчуття, ніби настав апокаліпсис — дороги пусті, люди практично не ходять, — розповідає військовий.
У Маріуполі командир Дениса ухвалив рішення розгорнути хірургічну діяльність на декількох базах, адже поранених військових і цивільних було дуже багато. Денис потрапив у кардіоцентр, де виконував свою роботу до 12 березня.

— Хірург — це старший групи. Він повинен організувати все: що поїсти пораненим, організувати свою команду, знайти в розбитому Маріуполі потрібні медикаменти. А поранених було по 30-40 осіб на день: і військові, і цивільні, — згадує Денис. — Ми постійно працювали у броніку і шоломі, звісно, від ракети це не врятувало б, але врятувало б від уламків. Навантаження велике, але жити хотілось.

Розповідає, що вони 12 березня зайшли вже на Азовсталь і пробули там до 16 травня.

Азовсталь…
— Після 24 лютого 80% операцій я робив уперше. Від голови — до ніг, робили абсолютно все. Поранення були різні. Руки, ноги, реконструктивні операції в умовах повної антисанітарії. Бували складні випадки, коли над одним пораненим працювали 4 хірурги, адже все тіло було пошматоване. Були два випадки: два хлопця дістали кульові поранення, не заділо жодної артерії. Люди ходили своїми ногами, як то кажуть народились у сорочці, — розповідає Денис.

За його словами, поранених з поля бою забирали бойові медики, які виконували дуже важку і важливу роботу. Вони робили все, щоб довезти людину до них, а далі хірурги вже виконували свою роботу.

— Ми намагались працювати змінами, бо нас було 4 хірурги і 3 анестезіологи, щоб був час перевести подих. Проте не завжди так вдавалося, бо іноді на одного пораненого могли стати 3-4 хірурги. Пам’ятаю, як у нас за добу було 115 операцій, — згадує хірург. — Але 2-3 години намагались знайти, щоб подрімати. Ми перебували в бункері, тому сонця ми не бачили, могли спати в будь-який час доби.

Денис розповідає, що бували випадки, коли оперували бійців, і вони за годину знову йшли і били окупантів.

— Наш бункер дуже сильно обстрілювали зі всього. Коли був наказ вийти, він ще димів. Навіть хлопці, бійці, говорили, що жоден бункер так сильно не гасили, як наш. росіяни знали, що там лікарі, поранені, але вони ж не дотримуються жодних конвенцій, жодних законів війни. Кляті орки, вони таке творять, що навіть страшно думати, — говорить Денис.
Поранених, за словами Дениса, розміщували скрізь, де було місце. Ще з кардіоцентру вдалося вивезти трохи матраців, подушок.

— Найважчим, морально для мене, було залишати людину без кінцівки, коли не було жодного шансу. З медичної сторони найважче було робити операції черевної порожнини, — каже хірург.

…Полон: Оленівка — Горлівка — Таганрог — Крим
Коли вже був наказ вийти з Азовсталі, Денис повинен був їхати з пораненими в тимчасово окупований Новоазовськ, щоб надавати їм там допомогу.

— Оскільки я знав детально про кожного пораненого, розумів, кому і яку допомогу потрібно надавати, я повинен був їхати з ними. Але мені сказали сідати в автобус з іншими людьми, і нас повезли в Оленівку, — розповідає хірург. — Я потім дізнавався за поранених бійців, їх з Новоазовська перевезли в Донецьк. Адже в тих клятих окупантів навіть немає гідного забезпечення, щоб надавати медичну допомогу. Ми могли проводити операції в бункері, робити перев’язки, а вони у шпиталі не могли.

Потім теракт в Оленівці, барак, де перебував Денис, не постраждав, хоча він перебував разом з азовцями. Хірург розповідає, що навіть в Оленівці вдавалось надавати нашим пораненим певну допомогу, але не дозволяли працювати з інструментами.

— 11 жовтня я зустрів свій день народження, а 12 жовтня мене вже вивезли в Горлівку. В Оленівці мене крайній тиждень дуже сильно «гасили». Кожного разу, як нас привозили в інше місто, орки проводили «прийомку». Виводили з автобуса і постійно били. Потім нас роздягнули, кинули в дисциплінарний ізолятор, вікно там було вибите, холод собачий, бетонні стіни, нари металічні, і ми голі. Там ми провели два дні, потім нас вивели, дали мокрий одяг. Дуже багато нашого одягу було вкрадено, зеки порозбирали і самі російські військові. У Горлівці мене не торкалися, — важко, майже плачучи, пригадує Денис.

Після Горлівки його відправили в Таганрог. Це була вже третя в’язниця Дениса. Коли наших захисників привезли туди, Дениса викинули з КамАЗа синім від холоду.

— Там нам дали форму для в’язнів. І постійно викликали на допити. Кімната 2 на 2 метри. Відкривається, когось викликають за прізвищем. Кожного разу, коли приходили забрати когось на допит, росіяни запитували «Кто здєсь хірург?», я відповідав — «Я», і мені одразу «прилітало», удари були по всьому тілу. І так кожного разу. Коли дійшла черга до мого допиту, мене «гасили» добряче. Двері металеві головою відкривали поки вели. Закинули в кімнату, почали в мене кидати якимось м’ячем по голові, електрошокером у хребет били. Вони його на мені й розрядили, — згадує хірург.

Коли після допиту Дениса закинули в камеру, він вже не сидів, не лежав, просто напівзігнутий сперся об стіну, бо не міг дихати, гематоми були з голови до ніг, ребра поломані.

— Вони до останнього намагались вибити з мене зізнання, що я ампутовував кінцівки російським військовослужбовцям, кастрував їх наживо, проводив евтаназію. Але такого не було, я б так ніколи не вчинив, які не були б ці кляті орки. По перше, я не така людина, по-друге, я давав клятву Гіппократа. З релігійної точки зору я б теж не міг так вчинити. До того ж полонені росіяни — це хороший обмінний фонд, — розповідає хірург.
Потім настав день, коли бійцям сказали збирати речі й виходити. Їх зв’язали і повезли на аеродром, погрузили на Іл-76 і відправили у Крим.

— У Криму я вперше за всі місяці випив чистої води, поїв сухпай. Тоді для мене це була божественна їжа, — згадує Денис. — Нас погрузили знову в машини і повезли на тимчасово окуповану територію Запорізької області, де у Василівці нас обміняли. Ще б один день у в’язниці — і вже не повернувся б живим.

Нині військовий Денис Гайдук проходить реабілітацію у Хмельницькому.

— Після відновлення я буду працювати у Хмельницькому обласному госпіталі для ветеранів війни. Буду опісля майже року перерви починати, як то кажуть, заново ходити в хірургічній діяльності. Звісно, паніка певна присутня, це як у дитинстві чекаєш дня народження, так я чекаю того дня, коли вийду на службу. У Маріуполі я втратив усе матеріальне, проте навчився жити сьогоднішнім днем, але думати про майбутнє, — говорить Денис.

Військовому психологу Анастасії Тєрєшиній нині важко згадати, що було в неї у житті до війни. Із пам’яті стерлось «до». Залишилось тільки те, що «після». Цій вродливій дівчині лише 25, але їй вже довелось пережити чимало: обстріли Маріуполя, виживання у бункері «Азовсталі» і п’ять місяців полону…
Настя родом із Донеччини. Її батько – шахтар, мати – служила в госпіталі. Саме вони змалечку привили їй величезну любов до України.
Уже згодом, після закінчення Запорізького національного університету і військової кафедри, Настя одягла однострій і офіцерські погони. Її першим місцем служби став Маріупольський госпіталь.
З початку широкомасштабного вторгнення госпіталь був переповнений. Психологія відійшла на другий план. Анастасія допомагала медсестрам: годувала важкопоранених, робила їм перев’язки.

16 березня – у день народження її батька – Настя ледь не загинула.

– Я проводила обхід пацієнтів. Стояла біля вікна. Раптом мене покликав колега. Я виходжу – і буквально за дві хвилини приліт. Я була за пів кроку до смерті. Після цього я повірила в долю. Я не пам’ятаю, чи встигла привітати батька, проте тепер той день можна вважати і моїм днем народження також. Помирати було зарано. У Бога явно ще плани на мене, – говорить Настя.

Щодня перед очима дівчини було безліч поранених: військових, цивільних. Особливо боляче було дивитись на покалічених діток.

– Привезли до нас маленьких братика та сестричку, які постраждали під обстрілами. За їхнє життя лікарі боролись до останнього. Дівчинку не вдалось врятувати, – згадує Настя. – Ніколи не забуду той відчай. Від горя плакали усі…

Ситуація в місті загострювалась. Почали евакуювати поранених та цивільних, а також медперсонал. У Насті на «Азовсталі» залишились друзі, тому вона попросила командира направити її саме туди.

Маріуполь у руїнах, люди готували їжу у дворах. Медикаментів та знеболювальних не вистачало. Поранених ставало все більше. Місць не було для всіх – розміщували їх на підлозі. Дівчата різали простирадла, щоб перев’язувати рани пораненим.

Мама її благала йти звідти, на що дівчина їй відповіла: «Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
– Ми до останнього чекали на підмогу. Коли отримали наказ здаватися, відчули відчай, адже готові були стояти до останнього. Але наказ є наказ. Спочатку вивезли важкопоранених, згодом медперсонал. Пам’ятаю, йшов дощ, ми стоїмо і чекаємо. Емоційне виснаження було надто сильним.

Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти у полоні, – зізнається дівчина. – Пам’ятаю, як ми йшли колонами. Перед мостом один із військових почав говорити українською. Десь у глибині душі в мене промайнула надія: «Може, це все ж таки наші?». Ні…
У Насті забрали речі, документи та єдиний талісман, який оберігав її до останнього, – каблучку з надписом «Спаси и сохрани», яку хрещена подарувала на день народження.
«Ідітє по мосту і нє сварачивайте – все замініровано», – наказав окупант.

– Колона автобусів. Біля кожного – у балаклавах військові. Ми йшли по цій «алеї сорому», як ми її назвали згодом, а вони вигукували зневажливі слова. Я намагалась не слухати. Проте з мого погляду було видно, що я відчуваю до ворога, – зізнається дівчина. – Я повторювала собі: «Ми здались за наказом. Значить, так треба». Тієї миті я дуже пишалась, що я українка, неймовірна лють і сила переповнювали мене…

В автобусі по дорозі в колонію щоразу, коли дівчата починали перемовлятися одна з одною, один із окупантів демонстративно пересмикував затвор автомата, намагаючись їх залякати. Проте після всього пережитого в Маріуполі їм уже не було страшно…
День за днем минали довгі п’ять місяців полону. Згодом дівчат перевезли на росію.

– Коли нас привезли на обмін, я побачила військового з білим прапором. З нашого боку поки не було нікого. Ми виходимо і за звичкою тримаємо руки за спиною, голову опустили донизу, як нас привчили. А чоловік з прапором каже: «Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні». Це були найкращі слова, які я почула за останні місяці свого життя, проте я розуміла: поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано, – розповідає Настя. – Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!
«Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».

На “Азовсталь” я потрапила 10 березня за наказом командира. Спочатку було не так страшно. Потім почалися сильні обстріли, привозили багато поранених, було дуже багато роботи. Ми не помічали, коли був день, а коли ніч. Працювали цілодобово.
Я робила уколи, перев’язки, роздавала знеболювальні, ставила крапельниці.
Донька була вдома з нянею та родичами. Ми жили через одну зупинку від “Азовсталі”, винаймали там квартиру.
Коли зв’язок у місті зник, я не могла з донькою зв’язатися: не знала, де вона, що з нею. Обстріли міста продовжувалися, я розуміла, що у них закінчується їжа. Ухвалила рішення взяти її до себе, тому що з міста ми б вже не виїхали.
А до нас в бункер приїжджали хлопці, привозили їжу. Я звернулася до одного з них, це був хлопець з “Азова”, кажу: “Допоможи мені, мені дитину потрібно забрати, тут недалеко”. Він погодився. Ми сіли в машину і поїхали. Забрали дитину і повернулись. Їхали під артобстрілами, під авіацією, думали, що не доїдемо… Мені б його навички водіння. Але, на жаль, його вже немає в живих, снайпер вбив. Я навіть не знаю, як того хлопця звали…
Вона у мене доросла дівчинка, все розуміла: що мене не можна відволікати, що я працюю. Бо там була кожна хвилина на рахунку. Навіть кожна секунд була вирішальною для життя людини.
Звісно, Алісі було сумно. Ми взяли з собою декілька іграшок… Її трохи розважали поранені, хтось казки розповідав, хтось подарував книгу. Ми читали, вчили з нею, як писати літери й цифри. Донька роздавала ліки, я їй розповіла, як і кому. А мені це скорочувало роботу майже на годину…
У нашому бункері були військові та поранені, цивільних не було. Вона була єдиною дитиною там.
До мене прийшли й сказали, що сьогодні я виходжу за наказом командира. Мене намагалися вивести з цивільними. Ми вже розуміли, що виходу у нас не було, окрім полону. А так у мене була хоч якась надія, що я пройду фільтрацію.
Червоний Хрест організовував “зелений коридор” 5 травня. Ми вийшли, нас повезли у фільтраційний пункт в с. Безіменне, де мені сказали, що я фільтрацію не проходжу, а дитину віддадуть у дитбудинок.
Це було наметове містечко. Я розуміла, що я мала жити у камері, але оскільки за дитиною потрібен догляд, а колона у Запоріжжя рухатиметься лише 7 травня, я попросила жити з нею. Мені Червоний Хрест дозволив подзвонити мамі, я спитала, що роботи. Мама сказала якось вивозити Алісу до Запоріжжя…
Коли я зайшла у намет, де ми жили, там була дівчина, яка побачила, що я засмучена, і спитала, що сталося. Я розповіла, що не проходжу фільтрацію, а дитину заберуть у дитбудинок, і я не знаю, що з цим робити. Вона мені запропонувала допомогти вивезти доньку. Звісно, я розуміла, що це єдиний шанс, щоб Аліса не потрапила у дитячий будинок, тому я погодилась і написала довіреність.
7 травня о 06:00 автобуси мали рухатися в бік Запоріжжя, я пішла проводжати доньку. Дивлюся: людей багато, я просто сіла в автобус і поїхала.
Мене “зняли” у Мангуші. Вони знали, як я виглядаю, тому що нас в Безіменному фотографували. Вони просто підійшли й сказали брати речі, дитину і “на вихід”. Мене оглянули. Сказали садити дитину на заднє сидіння, я відмовилася. У мене запитали, чому. Я відповіла, що їм потрібна я, навіщо їм дитина? Я розуміла, що Алісі не потрібно бути там поруч зі мною… Я попросила, щоб донька поїхала далі, вони довго радилися, і врешті-решт дозволили. Так, Аліса дісталася до Запоріжжя, а я поїхала по етапу.
Незнання – це найважче. Єдине, що я знала, що Аліса дісталася Запоріжжя. Чи зустрілася вона з родичами, чи все у неї добре, чи виїхали вони з України?.. Такі думки були, а дзвонити ніхто не дозволяв.
Нас постійно дезінформували, мовляв, вас не хочуть обмінювати, Україна вас не запитує, ви нікому не потрібні. Але ми знали, що це неправда, десь у глибині душі ми вірили, що робиться усе можливе, щоб нас обміняти, але Росія не хоче нас погоджувати.
Ми знали, що ми потрібні родичам, що ми потрібні нашій країні, що за нас борються, що намагаються нас витягнути. Тому це і давало сили. Ну і, звісно, підтримка дівчат, з якими ми познайомилися в колонії.
Звісно, це непередавані відчуття – коли нас обміняли, коли ми побачили наші автобуси, коли ковтнули рідне повітря…
Нам подарували телефони. Я одразу зателефонувала мамі, сказала, що мене обміняли, і я вже в Україні. Я була дуже рада, що для нас весь цей жах закінчився.
Але все одно, ми не розуміли, що ми на свободі, звички залишаються, а ми намагаємося з ними боротися. До останнього не вірили. Навіть, коли побачили з нашого боку автобуси, боялися, що піде щось не так, що обмін може зірватися. Коли ми опинилися на нашій стороні, тільки тоді зрозуміли, що все вже позаду.

Народилася Юлія 12 січня 1995 року у місті Світловодську. Після 9 класів місцевої школи обрала для себе фах медика. У 2020 році прийняла рішення йти на службу та приєдналася до лав Окремого загону спецпризначення «Азов» Національної гвардії України з яким боронила наші землі від російського окупанта.

Юлія Зубченко (Кравченко) з позивним Сирена загинула 8 травня 2022 року на заводі «Азовсталь» під час авіаудару. Дівчині було 27 років. У захисниці залишилися батьки, брат і маленький 7-річний син, за яким доглядають батьки.

Указом Президента України № 540/2022 від 28.07.2022 року Орденом «За мужність» ІІІ ступеня була нагороджена(посмертно)

На заводі «Азовсталь», який перебуває під постійними обстрілами російських окупантів, загинув молодий медик із Золочівщини Іван Штокало, який рятував українських захисників у Маріуполі.

Іван народився 3 липня 1993 року у селі Поморяни Золочівського району. Навчався у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького.

Припишний Андрій Володимирович (“Шегі”)  народився в селі Зрайки колишнього Володарського (нині Білоцерківського) району Київської області 21 жовтня 1997 року у великій і дружній родині, де мама – Світлана Валеріївна, за професією бухгалтер, батько Володимир Іванович, за професією різноробочий, сестри Поліна та Марія, брат – Іван.

У 2016 році юнак здобув повну загальну середню освіту та професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва у державному професійно-технічному навчальному закладі “Володарський професійний аграрний ліцей”, був активним учасником в різноманітних заходах. Згодом вступив до Ржищівського індустріально-педагогічного технікуму, де навчався на заочній формі навчання. 

Своїй мрії Андрій не зрадив – у 2018 році вступив на службу до лав полку “Азов”. Після проходження надважкого КМБ  8 жовтня 2018 року був зарахований у списки особового складу окремого загону спеціального призначення “Азов”. 20 березня 2020 року призначений на посаду санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення “Азов”.

Як парамедик Андрій неодноразово проводив навчання з тактичної підготовки по медицині, брав участь у захисті територіальної цілісності на Сході України. Якось, приїжджаючи у відпустку, Андрій завітав до ліцею, де навчався, та розповів про бойові завдання, які доводилось виконувати, про першу допомогу пораненим бійцям, про сучасне забезпечення підрозділу озброєнням, спорядженням, про побут воїнів. Насамкінець Андрій закликав здобувачів освіти готувати себе до захисту України: гартувати і тіло, і дух, щоб бути здатним протистояти будь-якому агресору.

Незважаючи на складності армійського життя, він завжди залишався доброзичливим, чуйним, завжди готовим прийти на допомогу, з великою турботою ставився до своєї родини, ніколи не залишав в біді.

Із початку повномасштабного вторгнення Андрій знаходився в місті Маріуполь. 5 березня 2022 року в одному з боїв отримав непроникне поранення грудної клітини, але, попри все, продовжив захищати Батьківщину. За словами побратима, Андрій, не дочекавшись, поки заживуть рани та його випишуть з госпіталя, сам викликався допомогати: “Що я буду тут сидіти? Хлопцям потрібна допомога”. 15 квітня 2022 року, пересуваючись на бронетранспортері в районі металургійного комбінату “Азовсталь” по мосту через річку Кальміус, потрапив під артилерійський обстріл, унаслідок чого міст було зруйновано, а бронетранспортер впав у воду. Андрій та екіпаж БТР загинув. В АЗОВі він втілив свою мрію: став і медиком, і військовим. Шкода, що через кляту війну так ненадовго…

«Ви навіть близько не уявляєте масштабу злочину рф в Маріуполі. Ми, медики, цілодобово під обстрілами ворожої авіації та артилерії намагаємося допомагати не лише військовим, а й цивільним. Бо «швидкі» вже не їздять і ніхто нікому не допомагає. Кожна бомба, «град», руйнування — це не просто поранені, це відірвані руки та ноги, вибиті очі, розірвані осколками нутрощі, що випадають. Я розумію, що боляче про це слухати, бо серед поранених та загиблих можуть бути ваші рідні та близькі. Але слухайте, бо ви маєте розуміти ситуацію. Нагадувати про Маріуполь, кричати про нього.

Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно. Люди хочуть жити та відбудовувати зруйновану Україну. Люди, які з 2014 року відстоювали право бути українцями. Не треба потім про це знімати фільми та писати книги, не треба говорити, що ви не знали чи не могли допомогти. Знали та могли. Все, що ми можемо, — констатувати смерть. І вмовляти близьких відійти від тіл до укриття. Немає можливості ховати тіла. А ще немає можливості діставати з-під завалів людей із переломами, які повільно там помирають, дорослі та діти.

Так, Україна безперечно переможе, але помруть десятки, сотні, тисячі. Бо офіційна статистика занадто оптимістична. У ній не вистачає нулів. Розблокуйте Маріуполь, дайте можливість привезти медикаменти, евакуювати поранених і по-людськи поховати мертвих. Місто, яке воювало за всю країну вісім років і воює тепер. Ми не мученики, ми борці, але зараз нам потрібна допомога всієї України”.

Саме це просила у своєму останньому відеозверненні 30-річна інструкторка з тактичної медицини Альона Кушнір, яка родом із села Морозів на Хмельниччині. У перші дні війни у Маріуполі жінка втратила коханого Максима, який теж боронив місто від рашистів зі зброєю у руках, а після того близько місяця знаходилась на території «Азовсталі» та рятувала поранених побратимів та цивільних. І робила все, аби привернути увагу до гуманітарної катастрофи. Не встигла. 15 квітня старша сержантка Національної гвардії України загинула внаслідок удару авіабомби…

Старший солдат, парамедик полку “АЗОВ” Давид Форті загинув 26 квітня під час виконання бойового завдання у місті Маріуполь на Азовсталі. До останнього подиху, пліч о пліч зі своїми побратимами, боєць обороняв місто від російських загарбників. 13 травня 2022 року Давиду мало виповнитися 23 роки. У нього залишилися батько Михайло Форті, мама Тетяна Брайко та двоє братів двійнят Сергій та Тимофій.