Свідчення повернувшихся з полону
Гутнік Олексій Геннадійович 19 .11.1976 .Матрос 36 бригади морської піхоти водій евакуаційної машини мтлб.В полон потрапив з Азовсталі 20 травня 2022 року.Вже рік полону сім’я чекає не знаючи нічого про свого рідного тата, чоловіка,сина.
Грицюк Орест Михайлович, народився 17 грудня 1988 року у місті Нетішин Хмельницької області. За освітою -психолог. З 2017 року вступив до лав патрульної поліції, працював психологом. Орест дуже чуйна людина з завищеним почуттям справедливості, він готовий допомогти кожному хто потребує. Одного разу він вирішив допомагати дітям з важкими формами онкології, так він став постійним відвідувачем НДСЛ Охматдит, де щомісяця був донором тромбоконцентрату та цільної крові. У червні 2021 звільнився з лав поліції та продовжив розвиватись у своїй професії. Зпочатком повномаштабного вторгнення росії , він активно намагався бути корисним і допомогти всім чим може. Спершу записався до лав територіальної оборони міста Нетішина, а згодом у квітні 2022 вже служив у лавах ЗСУ . Бажання рятувати людські життя та навики тактичної медичини, дали можливість служити на посаді старшого бойового медика. Влітку з підрозділом відправився в зону активних бойових дій на Донецькому напрямку рятувати людей. Орест з побратимами був скрізь, і на позиціях, і в окопах і в рідкі хвилини перепочинку. Пам’ятаю, як отримала від нього фотографію з підписом ” у перервах міх заходами на позиції, намагаюсь відпочити, але це потім спершу йду ставити уколи моїм соколикам”, так він називав своїх побратимів. Хлопці які були з ним, казали, що їм пощастило знати Ореста, і мати у підрозділі медика-психолога в одному обличчі. У Ореста дивовижна здібність притягувати людей, всі хто знає його або хоч раз зустрічався в житті, запам’ятають його та відгукуються як про чудову, світлу та неймовірної енергетики людину. Остання розмова по телефону була 7 серпня , напередодні річниці нашого весілля. ВІн зателефонував так як не був певен чи буде зв’язок пізніше, бо ситуація на його напрямку була дуже важка, ворог обстрілював позиції з усього що тільки мав. Коротка розмова про те як любимо один одного, як любить нашого сина і як ми всі чекаємо дня коли зможемо знову бути разом. А далі тиша у кілька днів…..і 15 серпня 2022 він вийшов на зв’язок з батьками і повідомив “Я живий . Я в полоні”. З того дня почалась наша боротьба за Ореста. Купа інстанцій , листів, бюрократичної тяганини……і це все триває вже довгих 9 місяців. Не втратити розум допомагає тільки віра в те що обов’язково повернемо його додому, знову обіймемо, знову син побачить тата. А також розповіді звільнених військовослужбовців, про те що Орест і в умовах полону допомає хлопцям, розраджує..
Орест повернувся додому 26 квітня 2023 року в рамках обміну полоненими.
Івчук Віктор Михайлович – ( 13.07.1983р.н), полковник медичної служби ЗСУ; перший військовий медик, який отримав орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня; удостоєний званням Герой України з орденом «Золота Зірка».
В 2010р. закінчив Вінницький національний медичний університет ім. Пирогова.
В 2016р. закінчив Українську військово-медичну академію, здобув ступінь магістра за спеціальністю Організація медичного забезпечення військ (сил), здобув кваліфікацію професіонала організації та управління охороною здоров‘я, офіцера військового управління оперативно тактичного рівня.
Віктор Івчук – легендарна людина. З 2014р. знаходився на Донбасі у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаді начмеда. Приймав участь у найвідомішому Рейді 95-ї. Під час штурму Савур-Могили отримав вогнепальне поранення, але не зважаючи на це, організував спецоперацію по евакуації десятків поранених побратимів.
Рівно за місяць до повномасштабної війни, 24 січня 2022р., Віктора Михайловича переводять з Києва до міста Маріуполь на посаду – командир 555 військового шпиталю.
3 початку повномасштабного вторгнення росії, завдяки командиру Івчуку Віктору та команді медиків шпиталю було врятовано сотні життів захисників Маріуполя та його мешканців. Кількість поранених збільшувалась з кожним днем, а операції проводились під обстрілами в підвалах в касках і бронежилетах. Шпиталь постійно обстрілювали і бомбили ціленаправлено!
В середині березня у шпиталь влучила чергова бомба, залишатись там вже було неможливо. Весь медичний персонал разом із пораненими розділився на дві групи. Перша долучилася до українських військових на «Азовсталі», друга, в тому числі і командир – Віктор Івчук — вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча.
11 квітня 2022р указом президента Володимира Зеленського Івчуку Віктору Михайловичу було присвоєно звання Герой України, а 12 квітня його разом з особовим складом було захоплено до полону.
Дружина пам’ятає останню телефонну розмову з чоловіком на початку квітня — він прощався з нею і з сином, тому що не знав, що на них чекає далі, чи проживуть вони ще день, чи зможуть вистояти.
Вже рік він і решта медиків знаходяться в полоні. Вони рятували життя як військових, так і цивільних до останнього, а країна ніяк не можемо ВРЯТУВАТИ ЇХ!
Вдома на Віктора вже рік чекають: син, дружина, батьки, брат.
Госпіталь був переповнений, тому потім лікували самі
За спогадами Марини, спочатку вони відвозили усіх поранених до місцевого госпіталю. Та згодом він уже не мав потужностей для такої кількості людей: доводилося їхати до шпиталю, а через день чи два забирати до себе у бункер та лікувати уже там тим, що було під руками.
— Ми жили постійно в бункері. В нас була облаштована така кімната, де ми мали всі свої медичні запаси. Робили перев’язки й надавали допомогу, коли якісь бої відбувались недалеко від нашого бункера, — пригадує медикиня.
Так жили та працювали 47 днів. Їжі практично не було — харчувалися здебільшого раз на день, а так — пили чай чи каву, за щастя було, якщо перепадуть якісь солодощі. Було важко, бо зовсім не було знеболювальних та антибіотиків.
У нас було дві спроби евакуюватись, прорватися. Це єдиний був шанс вижити і не потрапити в полон. Але вже потім, аналізуючи, яке утворилося кільце біля Маріуполя, стало зрозуміло, що прорватися у нас просто не було шансів.
Під час спроб евакуюватися вони зрозуміли, що сили бригади та російських військ були просто неспіввідносні. Вона каже: 36-та бригада стояла до кінця, до останнього боєприпасу. Оборону тримали доти, доки було ще чим воювати.
— Ті, хто зміг прорватися до Азовсталі, то вони прорвались, тому що мали транспортні засоби, а ми вже залишилися без нічого просто. А пішки далеко не дійдеш.
Стало зрозуміло, що далі опиратися немає ні можливості, ні сил. Перед самим полоном Марина написала рідним повідомлення: вже все. А потім вийшла до окупантів.
Полон
Марина згадує — напевно, підсвідомо до такого готувалася ще в мирному житті: читала книжки про табори, які влаштовували росіяни ще у сталінські часи. Попри умови перевезення, холод та страх дівчина вірила, що виживе.
Я знала, що буду жити, але мене чекає дуже важкий період.
Тоді ж вона вперше відчула, наскільки втомлена: дві ночі перед тим ніхто з них не спав, проривалися та намагалися виїхати з міста. Було важко емоційно — відчуття, наче ти уже не в цьому світі.
Про полон жінка говорить обережно, щоб не нашкодити побратимам і колегам, яких досі утримує в тюрмах і СІЗО Росія. Лише каже: їх ще там попередили, щоб зайвого про полон не говорили, бо там ще й досі перебувають решта українців.
— Але ставлення я б оцінила одним словом: жорстоке. Жорстоке ставлення. І так люди не повинні ставитись до інших людей, якої б нації ми не були.
Марина каже, що гуманне ставлення до полонених — це не про Росію. Але спочатку все було не так погано: в Таганрозі найгірше ставилися лише до офіцерів, а ось у Валуйках, де були самі жінки-наглядачки, ставилися краще.
Нам виділили кімнату, в якій був туалет. Жінки, які не були офіцерами, жили в кімнатах, де не було туалету. Їх туди водили чотири рази на добу, тому вони мусили терпіти.
В жіночій колонії було й краще харчування, аніж в Таганрозі. Навіть раз дозволили написати листа додому. Марина написала його українською, тож потім її та ще кількох полонених змусили переписати його російською. Внутрішньо вона противилася, але все ж переписала — коротко, з натяком на те, що у колонії їх постійно дезінформують.
І замовила мамі торта улюбленого, на звільнення з полону.
— Я написала, щоб забрали мої речі з Одеси, бо в колонії кажуть, що Одеса вже не наша. Я й не вірила, але розуміла, що, скоріш за все, не повернуся служити в Одесу, то хай вже забирають ті речі.
Звільнення
В полоні Марина пробула 189 днів. Коли їх з іншими полоненими жінками з Азовсталі вкотре перевезли в Таганрог, з’явилися перші думки про обмін. А коли дорогою побачили, що рухаються в бік населених пунктів України, надія ставала дедалі міцнішою.
Дівчина згадує ту дорогу: зрозуміла, що уже в Україні, бо було дуже красиво: захід сонця та поля.
Нас перевірили по списках, пошикували, і ми мали рухатися вперед, до своїх автобусів. Ми запівали гімн України, звичайно. Зі сльозами. Це було дуже емоційно.
Марину обміняли 17 жовтня разом зі 108-ма полоненими українками. Мама Любов Сергієнкова та сестра Альона на зустріч наварили вареників. А вдома готують той улюблений торт дівчини. Зараз вони не тямлять себе від щастя — а тоді, коли лишень дізналися про полон рідної Марини, їхнє життя перетворилося на жахливе існування.
Народився Андрій 1994 року на Рівненщині. Змалку був активним хлопчиком, брав участь у всіх виставах та концертах школи.
Окрім того, був дуже зацікавлений біологією та хотів стати лікарем.
У 2012 році вступив у Дніпровську медичну академію, і всі шість років студенства та два роки інтернатури проявляв активність у всіх справах. Неможливо знайти людину, котра б не знала, хто такий Андрій Шидловський) організатор гуртожиткових тусовок, староста, вирішити питання або допомогти-то все до Андрія. Але і про медицину не забував. З третього курсу почав працювати в реанімаціі, аби навчитись мистецтву інтенсивної терапії та задля того, щоб допомагати людям. Працював дуже багато та наполегливо. В роки інтернатури жив у лікарні, здобував досвід, та рятував життя людей в команді з іншими працівниками відділення. Там він проявив себе як щирий, добрий, самовідданий, він та людина, яка допоможе та врятує у будь-якому випадку, такий, яким слід бути справжньому лікарю та порядній людині.
У 2020 році Андрій став військовим медиком. Щоб рятувати та допомагати там, де критично мало людей його спеціальності. До повномасштабного вторгнення він був на ротації зі своїм підрозділом у зоні бойових дій. Там він працював у медпункті, періодично виїжджав у місто, купував ліки хлопцям, лікував їх, робив обходи. Навіть встигав навчатись новому, бо лікар – це безперервний професійний розвиток.
Після 24 лютого Андрій майже одразу опинився в Маріуполі. Виходив на зв’язок рідко. Він завжди телефонував «в гарному настрої, завжди був ситий, одягнений та завжди виспаний», ох, це так схоже на Андрія). Інтернету не було. Телефонував раз на 3-4 дні, на пару хвилин. І в тих розмовах було постійно чулно вибухи, вони наче не згасали зовсім… Найкращий подарунок на 8 березня – дві хвилини розмови із ним. А далі він зник на довгих 19 днів. Я не знала що з ним, чи він взагалі живий. Здавалось, що від невідомості та очікування сходила з розуму.. Тоді я просто не знала, що потім чекатиму 10 місяців …і це не кінець. 5 квітня він вийшов на зв’язок, у них звідкись з’явився Інтернет. Тоді я дізналась, що увесь цей час вони з госпіталем були безвилазно у бункері, що працює він анестезіологом і не тільки: перев’язки, операції, лікарські призначення. Тоді він і скинув мені ці фотографії, де з налобними ліхтариками в умовах підвалу рятують життя.
Потім зв’язок знову зник. З’явився лише 12 квітня, тоді Андрій і повідомив, що їх взяли у полон.
Я знаю, що він живий, про це мені повідомляють ті, хто звільнився з полону. Також я знаю, що він не зрадив лікарському обов’язку, що він той, хто зветься справжнім лікарем. Що є великим плюсом, але в цих умовах, нажаль, і мінусом.
Я сподіваюсь, що він зовсім скоро вийде та сам розкаже які пригоди та випробування випали на його молоді лікарські плечі.
На нього дуже чекають рідні та друзі, яких у Андрія дуже багато.
Турчак Ігор Едуардович, народився 29.10.1984 року в Україні. У 2014 році коли в Україну прийшла війна, Ігор без сумнівів вступив до складу 36 окремої бригади морської піхоти ім. Михайла Білинського, для захисту своєї країни.
Пройшовши навчання бойовим навичкам та надання первинної медичної допомоги пораненим на полі бою, з 2015 року служив у найгарячіших точках бойових зіткнень захищаючи суверенітет і цілісність своєї Держави.
В 2019 році Ігор приймає рішення про переведення до медичної роти, пройшовши додаткові курси домедичної допомоги в умовах бойових дій, отримує посаду водія евакуаційної медичної машини МТЛБ. Знову на передову – знов гарячі точки.
За роки війни врятовано чимало життів – надано екстрену допомогу, евакуйовано з поля бою сотні поранених побратимів. Бути водієм у складі медичної бригади на війні важко, перш за все, морально – постійно пропускаючи через себе весь біль, страх та відчай поранених побратимів, розуміти, що від твоє зібраності, професіоналізму та швидкості залежить життя людини…але подекуди від тебе не залежить нічого, ти за кермом та медицина на полі бою, на жаль, не є всесильною… Та часу на зволікання та сумніви немає знову бій, кермо – працюємо.
Так було і на весні 2022 року. Завданням його бригади була евакуація поранених до заводу ім. Ілліча у м. Маріуполі, де вже чекали професійні медики для надання необхідної допомоги – умови надскладні, але всі працюють в одній команді, ціль – врятувати життя кожному, понад усе.
15 квітня 2022 року дзвінок – “Я в полоні, дуже вас люблю” … А далі 5 місяців тиші… Ми у темряві невідомого – куди звертатись, де шукати бодай якусь інформацію, як він там…
У серпні як ковток повітря лист від Ігоря, лише три рядки, три такі бажані, такі довгоочікувані рядки: «Я в полоні, дуже чекаю на обмін, щоб повернутись до дому.»
І знову 5 місяців тиші… І ніхто не може сказати де він, у якому стані, чи потрапить у списки на обмін…
Рік повномасштабної війни в Україні, 10 місяців Ігор в полоні.
Вісім років його донечка Єва зустрічає свої день народження без батька, їй вже 17, з маленької дівчинки у рожевих спідничках, з бантиками у волоссі, Єва встигла стати молодою дівчиною, закінчує навчання та дуже чекає на свого татка.
Також повернення Ігоря дуже чекає дружина Катерина. За роки служби Ігоря, Катерина вимушена була стати головою родини і ростити донечку сама. Але як би не було важко під час його довгих відряджень до зони бойових дій, Катя завжди чекала Ігоря, чекала і зараз. Чекає з вірою і любов’ю.
Родина Ігоря вірить у силу своєї Країни, у її незламність – Україна незламна своїми синами-героями, що стали на захист своїх родин та домівок.
Тетерятніков Олександр Борисович. Народився 02.09.1977
С 31.03.2015 на – військовій службі за контрактом у ЗСУ. Був водієм швидкої у воєнному шпиталі.
Своєю хоробрістю, досвідом, сконцентрованістю та вміння швидко приймати рішення та реагувати на тяжкі ситуації врятував життя сотням якщо не тисячам.
24 лютого був відряджений з операції та з лікування у шпиталі міста Дніпро до Маріуполя. У маріуполі потрапив у облогу, чудом не загинув під час обстрілу шпиталя. 12 квітня потрави до полону, встигнувши написати декілька смс дружині.
З полону від нього не було жодної звістки. Дома його чекають дружина та донька
Дмитриковський Ігор Олегович. Розповідь дружини.
В 2018 році Ігор підписав контракт з Військово-Морськими Силами Збройних Сил України.
В 2019 році я вийшла з декретної відпустки і перевелась з Запоріжжя в Маріупольську мотопіхотну бригаду.
З чоловіком майже не бачились, бо його батальйон постійно на бойових завданнях, я в з дитиною в Маріуполі. В рік приблизно 2-3 місяці він бував дома.
В 2021 році в мене закінчився контракт і я підписала новий з Командуванням Медичних Сил Збройних Сил України на посаду офіцера командування.
В 2022 році в лютому місяці почалось повномасштабне вторгнення рф в Україні.
Мене та чоловіка 21 лютого викликали по бойовій тривозі до наших військових частин.
Під час повномасштабного вторгнення з чоловіком бачились через face time.
На початку березня їх ППД було знищено російським агресором. Він приїхав поговорив з моїм командиром і командир залишив його в підсилені шпиталю.
Перші прильоти по госпіталю ми відчули ще на прикінці лютого. А 16 березня на реанімаційне відділення рф скинула бомбу. Коли відбувалися ці бомбардування, я перебувала на сортувальному майданчику, куди привозили поранених. Командиром було прийнято рішення передислокувалися на теріторію заводу імені Ілліча. З собою вивезли всіх поранених, медичне обладнання, медикаменти, тилове забезпечення. На новому місці розгорнули операційну. Умови були дуже важкі. В де-яких місцях особовий склад відпочивав на підлозі, бо в пріоритеті були поранені.
В середині березня кількість поранених та тих, хто отримав травми, значно збільшилася. Були моменти, коли вони не спали по декілька діб. Але робили все, що в їх силах, аби врятувати людей. Лікарі не спали де-коли зовсім. Шпиталь працював 24/7 в прямому сенсі цього розуміння.
Бункерів як на Азовсталі, не було. Ми облаштовувалися у підвалах. Але і тут доводилося увесь час змінювати місце перебування, тому що увесь час бомбили, та ворог вже заходив на територію заводу.
Ігор власноруч таскав на собі поранених, бо носілок не було, на них лежали поранені. На 2 лавки клали носілки і були такі ліжка для них, щоб вони не лежали на підлозі.
Особовий склад відпочивав, коли на то був час на коробках, на підлозі.Ігор отримав грижу, таскаючи на собі людей. У нас не було носилок, то ж він на руках носив поранених. Ніс їх на собі у підвал. На ступнях не було живого місця. Я робила йому компреси з бетадіну, щоб вони підсумували рани. Мені підсказав це робити наш хірург. Потім був полон…
Дружину Ігоря вдалося повернути з полону. Сам він досі знаходиться там.
Ігор повернувся додому 26 квітня 2023 року в рамках обміну полоненими.
Скидан Володимир Володимирович ,народився 06.04.1991р.н., у місті Бердянськ. У 2010 році закінчив медичний коледж та здобув спеціальність «Лікувальна справа». Одразу після закінчені поїхав працювати фельдшером на фельдшерсько-акушерський пункт у с. Вільнянськ Запорізької області. 2013 році вирішив переїхати у м. Маріуполь там 5 років відпрацював на швидкій медичній допомозі , фельдшером невідкладних станів у спецбригаді. Був інструктором та постійно їздив в інші міста проводити заняття з першої медичної допомоги . У 2017 році Володимир вирішив вступити до Збройних Сил України та почав свою службу у 555 військовому шпиталі. Спочатку був медсестрою сортувального відділення ,потім приймального. Також продовжував навчати військових першої медичної допомоги.
24 лютого зустрів на роботі та більше додому не повернувся. 16 березня коли чоловік не виходив вже тиждень на зв’язок , будучи у Маріуполі я пішла до нього на роботу ,в той день скинули авіабомбу на шпиталь та від нього залишилися тількі стіни. Там мені повідомили , що чоловік поїхав на підкріплення до заводу «Азовсталь». Перше повідомлення від нього прийшло 28 березня ,коли я змогла виїхати з Маріуполя -« Зі мною все добре ,живий» це буле довгоочікуване повідомлення.
На Азовсталі пробув 2,5 місяці ,зв’язок періодично був. Там разом з побратимами він рятував життя, де були сотні поранених. Без сну та відпочинку ,без достатньої кількості їжі та медикаментів . 18 лютого чоловік повідомив ,що він за наказом виходить у полон.
29 вересня від нього був дзвінок , який тривав декілька хвилин: « Я у полоні,все добре . Сподіваюсь ,що скоро повернуся»
Вдома на нього чекає дружина та мати.
Синицький Ярослав Сергійович. 14.07.1994
Після закінчення школи поступив до Харківського медичного університету, де майже з 1го курсу працював на швидкій допомозі. В нього було близько 15 чергувань в місяць, після яких, зранку, він йшов на навчання. І все заради того, щоб навчитися рятувати людям життя. Також він закінчив Миколаївський університет, де здобув спеціальність реабілітолога. Він дуже любить футбол. В нього такий талант. Він навіть працював медиком, під час матчів.
Потім він вирішив піти до армії, аби виховати у собі справжнього чоловіка, та знову ж таки, бути там, де він сможе бути потрібним під час війни- рятувати життя Українців. Так він потрапив на службу у 36 бригаду. У травні 2022 року Ярослав вже мав повертатися додому, до Харкова. Але наступила та клята ніч 24го… Він одразу ж опинився у самому пеклі- Маріуполі. Звичайно, спочатку всім було страшно, не знали що робити, але він, як і усі його побратими, швидко взяли себе в руки, і трималися гідно, щосекунди ризикуючи своїм життям, аби врятувати інших. Він виходив на зв’язок коли через день, коли раз на тиждень. І той зв’язок- то був «+». Таких довгоочікуваний «+». «Я живий». До потрапляння у полон їх бригада перебувала на заводі Ілліча. Потім, 12 квітня, після дводенної тиші, він написав мені: «привіт, любов. Я тебе дуже сильно кохаю, запам’ятай це назавжди». І знов тиша…Я забула як дихать. Бо чітко розуміла, що це не просто так. Потім, години за 3, він написав з чужого телефону, що: «бригада в полоні. Все буде добре. Я тебе дуже сильно кохаю».
З того дня минуло вже 10 місяців і 1 день..
Тієї клятої тиші без його голосу.
Я дуже вдячна Всесвіту, що знайшлися ті люди, які його бачили у полоні, які казали, що він живий та здоровий.
Але все одно, у голові не укладається, як у 21 сторіччі, людина може сидіти в полоні. Медик, який має рятувати життя- майже рік у полоні.
Але я така щаслива, що я знаю, що він живий. Бог нас чує.
І ми зовсім скоро обіймемося.
Селютін Дмитро Дмитрович народився 13.05.1997 року. У 2016 році закінчив Ківерцівський медичний коледж і отримав кваліфікацію “фельдшер”. З травня 2017 року був призваний для проходження строкової служби. А у 2018 році почувши, що в зоні проведення АТО/ООС, не вистачає медиків, підписав контракт і потрапив до складу 36 ОБМП. Згодом, після проведення навчань у складі цієї ж бригади на посаді військового медика надавав допомогу пораненим неподалік населеного пункту Водяне, що поблизу Маріуполя.
Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів у Широкіно (цей населений пункт теж знаходиться поблизу міста Маріуполь). Тоді він перебував на ротації, яка розпочалась ще у листопаді 2021 року. Оскільки вже зранку 24 лютого саме на цій позиції розпочались запеклі бої та російський наступ, бригаді довелось відступити у місто Маріуполь, для того, щоб зберегти життя військовим.
Починаючи з того дня зв’язку з Дмитром практично не було. Протягом березня він зміг зателефонувати рідним всього 4-5 разів. Іноді Дмитро надсилав смс-повідомлення з приблизним змістом: “Все добре, тримаємось, дуже багато поранених”. Останнє таке повідомлення прийшло 7 квітня 2022 року.
А вже 12.04.2022 року Дмитро зателефонував з невідомого номера і сказав, що потрапив в полон. Згодом з’ясувалось, що той дзвінок він здійснив з телефону медика їхньої медроти, яка тоді також потрапила в полон і через певний час була звільнена. З того дня і аж до сьогодні, тобто майже цілий рік, від нього не було жодного дзвінка.
Єдиною звісткою, від Дмитра за весь час його перебування в полоні, був лист, який надійшов рідним 30.08.2022. На ньому була вказана дата його написання – “30.05.2022”. Схожого змісту листи також отримали родини інших полонених.
На жаль, за майже рік полону, рідним Дмитра не вдалось знайти жодного фото чи відео, де б вони могли його побачити і впевнитись, що з ним все добре. Той лист був єдиною і поки останньою звісткою.
Вдома на нього з нетерпінням чекають мама, сестричка та братик.
Решітник Остап Григорович, народився 12.12.1988 р.н. у м.львів. Закінчивши школу пішов на строкову службу. Під час служби зрозумів що хоче пресвятити своє життя державі. Тому у 2009 році підписав контракт для служби в ЗСУ. Ще з 2014 перебував на ротаціях, на сході нашої країни у складі пересувних госпіталів, пересувних сан- епід груп. Будучи санітарним інструктором, допомагав нашим військовим. 18.02.2022 року без жодних сумнівів знову поїхав на ротацію. Потрапив у 555 Маріупольський госпіталь. Від початку вторгнення держави агресора донечка і синочок майже не чули батька. А з 1.03 взагалі втратили зв’язок. Остання інформація яку ми знали про нашого татка була 3.04.2022 року. Це було повідомлення ” живий здоровий. Зв’язку немає” через декілька тижнів ми дізналися що наш татко потрапив у полон. Побачивши фото на телеграм каналах. У полон було взято його з комбінату Ілліча разом з усіма іншими медиками. З того моменту тільки тиша і одне мовчання. Жодної інформації, жодної звісточки . Стукання у всі можливі двері…… Виявилося нажаль також без результатним. 10 місяців полону- 10 місяців тиші.
Пляшник Анатолій Іванович
Лікар воює розумом і знаннями, а не зброєю.
Анатолій Пляшник – насамперед лікар, а не воїн.
Надання допомоги, лікування від хвороб і травм – робота, яку він виконував понад 30 років, незалежно від того, де опинявся.
Спочатку була війна, яку він не обирав. Його, як і тисячі строковиків у радянській армії, без їх згоди відправили воювати в далекий Афганістан. Так Анатолій Пляшник став санінструкторм, який надавав медичну допомогу пораненим на полі бою. Його “зброєю” стали знання, точність і швидкість рухів та аналіз ситуації, щоб рятувати і піклуватися про здоров’я інших.
Далі було навчання в медичному інституті, щоб стати лікарем та на вищому професійному рівні надавати медичну допомогу. А також спокійне, впорядковане життя, наповнене турботою про родину: батьків, дружину та доньку. Звичайні побутові радощі і труднощі, зустрічі з друзями і поїздки до родичів.
“Хлопців треба комусь лікувати. Я це вмію, тому піду на службу в Збройні сили”, – повідомив родині Анатолій Пляшник своє рішення знову стати лікарем-воїном. Не зважаючи на досить поважний вік та проблеми зі здоров’ям, він обрав шлях допомоги оборонцям України.
Так для нього почалася війна, яку він обрав. Волею випадку у лютому 2022 року опинився в Маріуполі у складі медичної роти 36 бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.
Анатолія Пляшника вдома чекають старенькі батьки, у яких кожен день невідомості про долю сина відбирає місяці життя. А ще – дружина, дочка і маленький внук, якому дуже потрібен дідусь для важливих дитячих радощів.
Мій син, ОЛЕНИЧ Валерій Віталійович ,28.06.2000р.н.
З самого малку, ми навчали його, що всі суперечки можливо вирішити словами, якщо не можете то не знайшли потрібних слів. Тому він завжди був рятувальником своїх друзів,усі гострі кути згладжував а тих хто влаштовували бійки, завжди мирив. Тому коли стало питання обирати майбутню професію він вирішив що повинен допомагати людям. Вирішив готуватися до вступу в МНС, але прийшла повістка. В військоматі дізнавшись про плани Валерія, запропонували йому альтернативу строковій службі, контракт. Він погодився сподіваючись взяти по максимуму від служби за контрактом.Там він вивчився на парамедика. 24 лютого застало мого сина під Маріуполем, де він виконував обов’язки медика взводу. Ті короткі дзвінки від сина ми пам’ятаємо на пам’ять…
,,Мамо у мене все добре,,нажаль не всім можу надати повну допомогу..,,
А коли вони відступили в Маріуполь то він повеселішав, бо там був шпиталь..
За весь час оборони Маріуполя він ні разу не казав як йому важко,він тільки шкодував що закінчуються медикаменти, вода, їжа…
,,Мамо ми надаємо допомогу всім, тут дуже багато поранених цивільних…,,
В полон потратив при спробі прориву з міста…
Від звільнених побратимів знаємо що перебував в Оленівці, та навіть там намагався допомагати людям…
До сьогодні тиша,,,,ми не знаємо як він,,але усім серцем віримо та чекаємо…
Найман Андрій, 1992 р. н. -лікар невролог, начальник неврологічного відділення 555 військового шпиталю.
Ще з дитинства Андрій точно знав ким буде в майбутньому і впевнено до цього йшов. Коли після закінчення ліцею в Києві прийшов час визначитись з вищим навчальним закладом, без вагань обрав Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, де навчався на факультеті підготовки лікарів для Збройних Сил України до 2016 року. Наступні два роки знання здобував в Українській військово-медичній академії. Андрій завжди пишався званням лікаря, він ніколи не ставив під сумнів свій вибір.
З 2018 року службу проходив в Маріуполі. Коли на базі 61-го мобільного шпиталю було створено 555 гарнізонний, очолив неврологічне відділення. Надавав медичну допомогу як військовослужбовцям так і цивільному населенню.
24 лютого 2022 року коли розпочався повномасштабний наступ перебував у шпиталі. В перший день вже розумів в яких умовах доведеться працювати, варіанту втекти чи порушити присягу не існувало.
При будь якій можливості Андрій намагався виходити на зв’язок, жодного разу не казав наскільки важко. «Живий, працюємо» цієї фрази завжди було достатньо.
Коли внаслідок нанесеного авіаудару по шпиталю, будівлю було зруйновано. Весь медичний персонал разом із пораненими розділився на дві групи. Андрій в складі однієї з груп долучився до українських військових на “Азовсталі”.
Кожного дня ми жили в очікуванні повідомлення від нього, 24/7 намагались в новинах знайти більше інформації.
До 18 травня 2022 року під постійними авіаударами, артилерійськими обстрілами, під час штурмів заводу, в нелюдських умовах, в імпровізованому госпіталі разом з колегами надавали медичну допомогу пораненим. Їх намагались знищити з моря, з повітря і суші, а вони продовжували робити більше, ніж здається можливим.
Після виходу за наказом командування з «Азовсталі», Андрій досі перебуває в російському полоні
Якби й могла, то нічого б не міняла, бо мій син рятував людей. Про Олександра Наговіцина, 29- ти річного військового лікаря Маріуполя, що досі в полоні нам розповіла його мама, Федора Гнатівна.
З самого раннього дитинства Саша говорив: «Як виросту, мамо, буду лікарем», Я лиш про себе дивувалася, адже, не те що в родині, знайомих лікарів не було.
Все своє свідоме життя він марив професією лікаря. Після школи, не зважаючи на блискучо здане ЗНО, син не вступив до мед вишу. Але це ніяким чином не вплинуло на його бажання- пішов в медколедж, а після його закінчення вже вступив до мед університету. Після університету вступив до військової медичної академії. Нас поставив перед фактом- буду військовим лікарем.
Після закінчення Академії був розподілений на посаду начальника медичної служби однієї з військових частин. В 2021 році був прикомандирований для доукомплектування в 36 ОбМП. Там він зустрів війну.
Наше спілкування з сином, поки він був в Маріуполі було незвичним. Я йому писала довжелезні тексти, у відповідь отримувала плюсик або ж цілих два. Коли з Ілліча він потрапив на Азовсталь, то взагалі прислав фото, де він шиє рану з підписом: «Ма, моя мрія здійснилася, я став польовим хірургом». Майже з кожного обміну мені дзвонять хлопці, дівчата, підтримують, кажуть, що Палич, мій Саша, врятував сотні і сотні людей. Його водій розповів, що вони перестали вести список евакуйованих з поля бою. Тобто моя дитина врятувала 400 людей. Вірю що в кожного з нас є своє призначення. Його – рятувати людей. Моє – вірно чекати кожну секунду синочка з полону.
Всі лікарі, що зараз в полоні, і ті, що були там – справжні Герої сьогодення. На них будуть рівнятися майбутні покоління українців- вільної, нескореної нації. Адже вони рятували інших ціною власної свободи. Мій син в полоні вже 263 дні. 263 ранки я прокидаюсь і мрію забутися. Мрію не мріяти і не відчувати. Мрію почути ті заповітні слова: «ма, це Я. Я вдома».
Щосекундно молюся за поверення наших медиків Маріуполя.
Олександр повернувся додому 10 квітня 2023 в рамках обміну полоненими військовими
Мезєй Володимир Іванович,народився 24 лютого 1975 року у сім’ї військовослужбовців.З дитинства хотів стати лікарем,тому в 1990 році вступив до Бердичівського медичного училища за фахом “фельдшерська справа”,яке закінчив у 1994 році.В 1995 році вступив до Київського медичного інституту народної медицини за фахом “стоматологія”,в 1996 році перевівся до Харківського медичного університету,який закінчив у 2000 році.Так,як батько був військовослужбовцем,також вирішив стати військовим лікарем,та продовжив навчання у Київській військово-медичній академії з 2000 по 2002 рік.
З 2002 року проходив службу в 62 механізованій бригаді лікарем медичної роти. В 2004 році був переведений до 95 аеромобільної бригади на посаду начальника стомат. кабінету.
З 2005 по 2006 рік приймав участь в миротворчій місії ООН(країна Ліберія,Африка). З 2006 по 2010 рік проходив службу в 95 аеромобільній бригаді на посаді начальника стомат. кабінету.
З 2010 року призначений начальником хірургічного стомат. кабінету ВМКЦ Південного регіону.
На момент 24.02.2022 року знаходився у відрядженні і був прикомандирований до 555 Маріупольського госпіталю,саме 24.02.2022 відрядження було завершено і на цю дату мав квитки на потяг до Одеси,але виїхати вже не зміг((( І що саме сумне,то ще в цей день у Володі був день народження,він мав їхати додому святкувати(((Але(((
Після того,як госпіталь було зруйновано,попав на Азовсталь,а звідти вже в полон з усіма орієнтовно в період з 17 по 20 травня.
За дев’ять місяців полону жодного разу не телефонував,але в день народження його мама отримала подарунок- листа від сина,в якому він пише,що все добре,він тримається.
Його сім’я не бачила Володю півтора року,і дуже чекає обміну та повернення(((
Колосінський Андрій Володимирович народився 09.09.1994 року у сім’ї лікарів Володимира та Оксани. Після закінчення школи у 2012 році вступив до Тернопільського державного медичного університету, а у 2018 році – до Української військово-медичної академії. Обрав спеціалізацію анестезіологія. З червня 2021 року служив на посаді ординатора відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії військового госпіталя м. Маріуполь. З 24 лютого 2022 року надавав медичну допомогу пораненим/травмованим військовослужбовцям та цивільному населенню. У військовий госпіталь м. Маріуполь щоденно поступали десятки, а іноді сотні пацієнтів, проводились складні оперативні втручання, тому Андрію разом з колегами доводилось працювати в небезпечних умовах під постійними обстрілами авіації, артилерії та інших видів озброєння. Після чергового авіаобстрілу 16.03.2022 року, госпіталь було зруйновано. Андрій разом з частиною лікарів шпиталю № 555 перемістились на комбінат «Азовсталь», де і продовжили надавати медичну допомогу пораненим та травмованим. Умови перебування на заводі були складними: обмежені запаси їжі, питної води, мінімальна кількість медикаментів. Андрій з дружиною Ніною та колегами працювали цілодобово, без відпочинку, а інколи зовсім без сну. Незважаючи на небезпечні для життя умови, постійне виснаження та втому, вони надавали кваліфіковану медичну допомогу до 18.05.2022 року, коли потрапили в полон. За час перебування Андрія в полоні сім’я отримала лист, датований 02.11.2022 р. З того часу жодної інформації про його здоров’я та стан немає. Вдома на Андрія чекають дружина Ніна, батьки та старенька бабуся.
Клочихін Костянтин Михайлович 19.03.81 року народження. З дитинства мріяв про мікроскоп і хотів бути лікарем. 2004 року закінчив Запорізький Державний Медичний Університет, 2004-2006 закінчив спеціалізацію загальна хірургія. Працював у протезному підприємстві. З 2016 року став лікарем медичного пункту Національної Гвардії в/год 3033, де і проводив лікування військовослужбовців. Відрядження до Маріуполя та інших місць СЗГ були нормою . Але останнє стало пасткою для Костянтина. У це відрядження він вирушив ще 13.12.21 року, нічого не віщувало біди, але він ніби відчував. Він дуже не хотів їхати в це відрядження. З лютого місяця він часто розмовляв із сином про війну та можливості її початку, говорив що російська сторона провокує. 24 лютого він зустрівши у Волновасі. О 04:15 він зателефонував і сказав що почалося …….. вторгнення. Я не могла в це повірити, як у той же момент уже в Запоріжжі пролунав перший вибух. Вже наступного дня вони були переведені до Маріуполя. Він зрідка дзвонив і раз на три дні писав смс, що живий. В одному зі смс написав як вони під покровом ночі без світла фар на машині швидкої медичної допомоги їздили і збирали поранених містом. Потім зв’язок був загублений він не дзвонив і не писав. Але 12.04.22 року о 03:15 ночі прийшло синові смс – «Я тебе люблю». Далі не було ніякої інформації, повна тиша, незнання та нерозуміння……… через два тижні ми дізналися що він потрапив у полон разом із пораненими бійцями та 555 госпіталем .. І знову була цілковита тиша. 26 травня задзвенів телефон з невідомим номером і це був Костя, сказав що живий, руки ноги цілі і перебуває в полоні. Це була вся розмова в 15 секунд, але здавалося, що важливіше дзвінка бути не може. Потім був ще один дзвінок, де вдалося дізнатися, що він знаходиться в Оленівці. І знову повна тиша. Тільки бійці, які виходили з обмінів, підтверджували його місцезнаходження. І так до сьогодні Костя не виходив на зв’язок. Вже 10 місяців полону та 1,2 роки відрядження
Загребельний Сергій Петрович, 20.03.1975 року народження, начальник господарчого відділення військового шпиталю 555. Народився в м. Маріуполі, Донецької області.
В 2017 році підписав контракт зі Збройними Силами України та приступив до виконання службових обов’язків у мобільному госпіталі, на посаді водія автомобільного відділення. За зразкову службу, відповідальність та лідерські якості був призначений на посаду старшого водія в мобільному госпіталі, а згодом на посаду начальника господарчого відділення в Маріупольському військовому госпіталі. Він не тільки організовував, а й особисто приймав участь в евакуації хворих та поранених військовослужбовців та цивільного населення міста Маріуполь.
З 24.02.2022 в ході ведення бойових дій навколо та безпосередньо в місті Маріуполі – пункті постійної дислокації військової частини А1249, виконував завдання не тільки в госпіталі, а й у різних міських лікарнях м. Маріуполя, де знаходились лікарсько-сестринські бригади частини, які надавали медичну допомогу пораненим військовослужбовцям та цивільному населенню міста.
16.03.2022 після авіабомбардування госпіталь було знищено, тому особовий склад частково був переміщений до підземних сховищ на територію декількох заводів.
12.04.2022 року він потрапив у полон держави-агресора з металургійного заводу ім. Ілліча міста Маріуполь Донецької області.
З 12.04.2022 року у родини відсутній будь який зв’язок із ним.
Зі слів звільнених співслужбовців стало відомо, що 12.04.2022 вони разом з Сергієм були захоплені у полон російськими військовослужбовцями. З 12.04.2022 по 14.04.2022 вони перебували у сортувальному центрі військовополонених у смт. Сартана Донецької області, потім з 14.04.2022 по 19.04.2022 перебували у колонії в м. Оленівка та бачили там його.
Вдома на нього чекає уся сім’я.
Дружицький Ростислав Олександрович, 20.06.1990 р.н. з 2007 по 2014 р. навчався в Українській медичній стоматологічній академії.Після закінчення працював з 2014 по 2020 лікарем- стоматологом в КНП Котелевській ЦРЛ ,смт Котельва Полтавської обл.Він дуже чуйний,не байдужий до чужого горя.Тому вирішив підти по контракту до лав ЗСУ. В листопаді 2020 році прийняв справи та посаду начальника пересувного стоматологічного кабінету медичної роти військової частини А2802 м. Миколаїв.24 лютого 2022 року зустрів у м.Маріуполь, де був на ротації.З того часу я не чула голосу сина лише раз на тиждень смс з двох чи трьох слів,а ніби цілий лист.Всієї картини не можу описати, лише здогадки.Крайня смс була 15 травня 2022 року, де говорив, що все буде добре.Він в той час перебував на Азовсталі.Згодом до мене подзвонили з Червоного хреста і сказали, що син був евакуйований з Азовсталі по наказу головнокомандувача.Лише звільнений лікар Євгеній 21 вересня 2022р. підтвердив, що бачив сина і був з ним в Оленівці до вересня, після чого його етапували на територію РФ . На даний момент всі мої звертання марні,ніхто не може сказати де мій син , в якому він стані і що з ним.
Дорошенко Сергій Володимирович народився 16.11.1981 року у місті Маріуполі.
У 2005 році закінчив Запорізький Державний Медичний Університет за спеціальністю “Педіатрія”.
У 2008 році здобув другу вищу освіту – “Психологія”.
Сергій завжди прагне отримати нові знання, опанувати нові навички, тому постійно приймає участь у різноманітних конференціях, семінарах, тренінгах.
До повномасштабного вторгнення Сергій працював лікарем-педіатром у ЦПМСД№5 м.Маріуполь.
24 лютого 2022 року нашій меншій дитині виповнявся 1 рік, на цей день було багато планів, але повномасштабне вторгнення Росії все змінило…
25 лютого з самого ранку Сергій пішов до військкомату і вступив до лав ТрО.
Я разом з дітьми залишалась у блокадному Маріуполі до початку травня, зв’язок у нас зник 28 лютого, тому ніякої інформації про чоловіка у мене не було.
В перших числах березня Сергій зумів передати нам записку- на половині медичної маски одне коротке, але таке важливе слово- Живий…
Дивом залишившись живими, на початку травня я з дітьми нарешті змогла виїхати з окупованого міста. Вирвавшись з пекла зруйнованого Маріуполя, з інформаційного вакууму, я по крихтах почала збирати інформацію про чоловіка. В середині травня в списках полонених з заводу Ілліча я знайшла Сергія. Так ми дізналися, що чоловік потрапив в полон.
В останніх числах травня Сергій зателефонував- сказав, що він в полоні разом з 555 шпиталем.
Більше звісток від нього не було.
Вдома на Сергія чекають четверо дітей, троє з яких маленькі, дружина й мати.
Дідух Владислав Сергійович народився 11листопада 1993 року на Запоріжжі біля Азовського моря.Після дев’ятого класу вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна.Після закінчення ліцею вступив до Національного медичного університету імені О.О.Богомольця на факультет підготовки лікарів для збройних сил України.По закінченню університету продовжив навчання в Українській військово-медичній академії.В шпиталь 555 м.Маріуполя потрапив на лікарську практику після першого курсу,де йому дуже сподобалося працювати.Після закінчення академії визначився з Маріуполем, де через рік роботи очолив госпітальне відділення шпиталю. Владислав дуже любить свою професію, восени 2021р закінчив курси по кардіології. Після того як розбомбили їхній шпиталь їх перевели на металургійний комбінат ім.Ілліча, звідки потрапив до полону.Остання інформація якою володіє родина- 08 червня зателефонував з полону, більше зв’язку з ним не було.
Демків Іван Миколайович, родом зі Львівщини, 07.07.1982 р.н.
Закінчив Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, присвятив навчанню медицині багато років життя. Декілька років працював цивільним лікарем, але с початком військових дій на сході країни, лікарі дуже були потрібні в військовій медицині, так Іван згодом став військовим лікарем.
24 лютого 2022 року Іван зустрів у 555 Військовому шпиталю Маріуполя де працював завідуючим травматологією, провідним хірургом. Але він вже фактично жив на роботі декілька тижнів до цього дня, працюючи у посиленому режимі. Події с того дня почали розвиватись дуже швидко, поранені збільшувались кожну хвилину. Згодом все місто перетворилось в один великий військовий шпиталь. Поранені були розміщені по всіх можливих лікарнях, роботу яких організовував Іван, де робив складні операції, ампутації. Але війна завжди підкрадалась слідом.. Доводилось робити евакуацію всього обладнання, персоналу і пацієнтів, шукати нове безпечно місто щоб врятувати людей. Кільце звужувалось, в середині березня 2022 в місті вже не залишилось жодної вцілілої лікарні, як і місця де можна було б захиститися. Останнім притулком для Івана, інших медиків і багатьох поранених став завод Ілліча. Там в нелюдських умовах і під постійними обстрілами лікарі все одно змогли організувати умови для розміщення людей потребуючих допомоги і навіть операційну де працювали і вдень і вночі без відпочинку.
Але, нажаль, всі вони потрапили до полону 12 квітня із заводу Ілліча..
Зараз допомоги потребує сам Іван якого вже майже рік тримають в тюрмі.
Про полон дізналися з різних джерел, є також декілька відео з Іваном в полоні.
Вдома його чекають діти, дружина і мама.
Тисячі життів було врятовано завдяки команди медиків на заводі Ілліча які вчасно надавали допомогу. Благаємо суспільство допомогти звільнити медиків..
Іван повернувся додому 26 квітня 2023 року в рамках обміну полоненими.
Галкін Володимир Валентинович 11.06.1985 р.н. Після окупації рідного міста Донецька переїхав до Маріуполя і вступив до лав розмінувальників міжнародної компанії Наlo Trast. Там він здобув освіту парамедика.
Після початку повномасштабного вторгнення без жодних вагань вступив до 109 бригади ТрО на посаду старшого бойового медика 107 батальйону. Протягом свого перебування у Маріуполі він зміг зателефонувати рідним всього кілька разів. Можливостей регулярно виходити на зв’язок в нього практично не було. Востаннє Володимир розмовляв із рідними 13 березня 2022 року. Тоді він та рідні пообіцяли одне одному бути сильними та неодмінно дочекатись зустрічі. Вірили, що це станеться зовсім скоро.
29 березня його побратим написав, що Володимир живий та здоровий. А далі кілька тижнів абсолютної тиші. І лише 17 квітня рідні дізнались, що він потрапив у полон.
За цей, вже майже, рік від нього надійшло всього 2 листи, які були передані представниками Міжнародного комітету Червоного хреста ще в серпні 2022 року. В них йшлося про те, що він перебуває на території Російської Федерації. Більше жодних звісток чи дзвінків рідні не отримували, які і жодної актуальної інформації про стан його здоров’я.
На превеликий жаль, не всі змогли дочекатися Володимира вдома. 8 квітня помер його батько, а він скоріш за все він про це, навіть, не знає. Вони з батьком були надзвичайно близькі.
Болдецький Денис Анатолійович народився 29.01.1989 року. Після закінчення школи вступив до Котовського медичного училища на спеціальність «Сестринська справа» і здобув кваліфікацію медична сестра. Після закінчення училища Денис вступив до лав Збройних сил України за контрактом та почав працювати в Одеському військово-медичному клінічному центрі Південного регіону на посаді медичної сестри хірургічного відділення. 14 років свого життя він присвятив своїй роботі та допомозі людям. Восени 2021 р. він прийняв рішення про переведення в 555 військовий госпіталь в місті Маріуполь на посаду медична сестра травматологічного відділення.
24 лютого 2022 р. Денис зустрів на роботі. Через деякий час він сповістив родину про те, що він з побратимами знаходиться на заводі «Азовсталь». 18 травня 2022 року він потрапив до полону. З того часу від нього не було жодної звістки. Вдома на нього дуже чекає півторарічний син Олександр, дружина Ліля, батьки та друзі.
Дружина Богданенка Дмитра – Світлана:
“Ми з чоловіком познайомилися, коли він був на 2 курсі медичного коледжу. Вже тоді він мріяв стати саме військовим лікарем, щоб мати змогу допомагати тим, хто постраждав від війни. Коледж – був лише початком довгого шляху до цієї мрії, а наступним кроком стало навчання в медичному університеті. Професія лікаря вимагає неймовірно багато зусиль та праці, але Дмитра це не зупиняло, навпаки – він все більше хотів бути військовим лікарем, щоб надавати допомогу пораненим на війні людям та захищати свою країну.
Я, звісно, усвідомлювала, що означає бути медиком: чергування в лікарнях, термінові виклики на роботу, дуже насичений графік, а звання військового медика накладає на людину ще більше обов’язків. Тому я просила Дмитра відмовитись від цієї мрії, вибрати щось інше, але у відповідь постійно чула одне: “Я маю допомагати пораненими і маю зробити все, щоб ти з нашими дітьми жила в мирній країні.” Тому одразу після медичного університету він не пішов на звичну для всіх інтернатуру, а вступив до Української військово-медичної академії. Знову багато навчання, знову чергування та багато-багато роботи, але ж хіба це може стати на заваді на шляху до мрії? І от після цього довгого багаторічного і дещо виснажливого шляху мій чоловік втілив у життя те, до чого так прагнув – став військовим лікарем, офіцером Військово-морських сил Збройних сил України. І такого щасливого як в день, коли він отримав це звання – я не бачила його дуже давно.
А потім в нас було ще багато планів та мрій: власне житло, подорожі та багато щасливих днів разом. Та все це перекреслив один день – 24.02.2022, день, який назавжди стане чорним для мільйонів українців.
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Дмитро зустрів у Маріуполі. Ми мало розмовляли, бо в них було дуже багато поранених, яким треба було надавати невідкладну допомогу. Але в ті кілька вільних хвилин, які йому траплялись, він телефонував мені. Дмитро багато не розповідав про те, що там відбувалося, він дуже хвилювався за нас з дітьми, тому постійно заспокоював: “Не хвилюйся. В мене все добре. Я там де маю бути – з пораненими. А твоє головне завдання берегти дітей та себе.”
Дмитро ще виходив на зв’язок 9 квітня. Говорив дуже спокійно, казав, що ситуація складна, але знову просив перш за все берегти дітей. І молитися… А вже 15 квітня мені зателефонували з російського номера, представилися співробітниками донецької народної республіки, та повідомили, що захопили мого чоловіка в полон. Я не вірила. Як взагалі можна брати в полон медиків? Тому вмовляла їх дати слухавку моєму чоловіку. І тоді мій Дмитро підтвердив, що його дійсно взяли в полон.
І ось вже 10 місяців наш найкращий татусь та чоловік, лікар, головним завданням якого було рятувати поранених, перебуває в полоні. А ми чекаємо… Чекаємо та сподіваємось на повернення нашого ГЕРОЯ додому.”
Що відбувалося в Маріупольському військовому шпиталі? хто там знаходився?
Весь наш медичний персонал який знаходився по штатке, на свому постійному місті дислокування. Операційні вже було розгорнуто, спущено вниз. Це було організовано так як там мало бути, як могло бути в тих умовах що були.
Ти хочеш сказати що ніхто з лікарів, медсестр не втік і не злякався обстрілів?
Це вже потім відбулося, це вже після того як попадання було в Нептун – це новесенький басейн тоже все по великому будівництво було зроблено, все классно, все для людей було зроблено! Тобто все красиве розбомбили відразу майже? І друга бомба одразу попала в наш госпиталь біля Нептуна, одразу раз – басейн, два- наш госпіталь.
Як ти опинився в кардіо центрі? Тебе переведено було туди з військового госпіталя?
-Командир визначив мене щоб я розгортав хірургічне відділення в кардіо центрі, так зване БСМП в місті Маріуполі.
Чому ви не могли бути усі в військовому шпиталі чому в БСМП ти поїхав?
-Була дуже велика кількість поранених і не тільки військових але і цивільного населення.
Приїхали ми в кардіоцентр, я, терапевт і медбрат – 3 людини, 3 військових.
Анестезіолога, я вже розумію, не було? – ні там не було.
Анестезіологи були потрібні в військовому шпиталі. Була розрахована на те, що я зкомунікую з цивільним населенням і цивільне населення буде мені допомагати.
Я розумію, що я змогу знайти спільну мову з багатьма людьми але з ким там було говорити? там всі повтікали нікого не лишилося, одиниці. І працював по факту 1 лікар-анестезіолог – інтерн. Інтерн! Який був і на відмінно справився зі своєю задачею, Від військових до дітей чи то пенсіонери були, чи то були вагітні, Немає різниці він робив все від загального наркозу і все. Я йому казав, ти зможешь!
Денис, Гайдук, а тобі хто казав не бійся, роби, оперуй? Ти ж напевно стикався з випадками з якими ти не стикався ніколи?
Цю дань можу віддати тільки провідному хірург ЗСУ – Констянтину Гуманюку – полковнику медичної служби, це людина яка дійсно на своєму місті, він чудова людина, найкращий мотиватор, організатор. Він вміє підготувати спеціалістів, організувати людей. Ми с нім спілкувались.
Йому дзвонив, запитую що робити? Ти виснажений, Ти вже вигорів, тобі тільки одної Волновахи за 3 дні хватило, такой поток пацієнтів був, це жах. Смерть переслідує тебе кругом, там 200, там 300, там знов 200. Вигружають машину – знизу 200 випадають зверху 300х витягують. Спочатку були Богданчики а потім вже пожежними машинами привозили. Ви тільки вдумайтесь в кількість?
– я не можу її осягнути..
– і я тоже.
– Я не хочу зараз порівнювати з Бучею та Ірпінь але якщо було місто смерті то воно було в Маріуполі.
Як ви працювали і оперували коли продовжувалися обстріли? Чи в підвалі не дуже чутно Поясни мені ці моменти? Ти в Мариуполе в кардиоцентре у тебе Безкінечний потік людей, чи ти наскільки зосереджений на операції Що для тебе нічого не існує? як це? але ж ти мега втомлений? Тобто як твоя увага і твої руки продовжують працювати, різати?
– Спочатку тобі начебто страшно ну страх повинен бути, Це інстинкт самозбереження, Ну не повинно бути паніки, головне це не панікувати, мати змогу собою володіти.
Після кардіоцентру, як з’явився наказ і ідея всім рушити в Азовсталь? Ти розумів як будете ви пересуватися – ви військові, ви хірурги, військові яких ти рятував – що все стечеться врешті-решт туди? як це відбувалося?
дивиться, зв’язку не було, зв’язок по раціям також подавляли, наш терапевт був відправлений туди, ми його в основном відправляли щоб він коммунікував з нашим керівництвом госпіталю. Мається на увазі що до того вже було сказано що вот буде момент коли потрібно буде звідти нам все-таки виїхати. Місто в осаді, через два квартали друга обласна лікарня, вона вже повністю розтрілюється. Прийшов наказ, Влад приїхав і сказав що завтра мі будемо скоріш за все збиратися, потім якимось чином ми вийшли все ж таки по рації на зв’язок – нам сказали – Зараз будут автобуси вони вже біля вас. Швиденько всіх військових які були по поверхах зібрали, начали евакуйовувати в автобуси, грузили.
Потім Денис потрапить до заводу Азовсталь, і звідти буде захоплений у полон росіянами. Під час обміну 29 жовтня він повернеться додому.
Ми надавали медичну допомогу цілодобово, часу на перепочинок майже не було. Госпіталь був одним з небагатьох медичних закладів, який функціонував. Ми приймали усіх – військових, цивільних, дітей, жінок, людей похилого віку. Хоча до початку повномасштабної війни ми постійно працювали з пораненими, але такої кількості пацієнтів не очікував ніхто. У зв’язку із значним підвищенням хірургічної активності та небезпечних умов праці, потрібно було реорганізовувати роботу госпіталя. Максимально розширили кількість ліжок, збільшили кількість операційних столів. Близько 85% особового складу госпіталя були задіяні в роботі з пораненими, незалежно від специфіки своєї роботи до початку повномасштабної війни. Робилося вже можливе і неможливе аби врятувати якнайбільшу кількість людей.
Ніна потрапила до російського полону під час виходу з заводу Азовсталь. Повернули її додому під час обміну 17 жовтня 2022 року.
22 лютого нас зібрали по тривозі. І ми вже почали жити у госпіталі, без виїзду додому. У нас було казармове положення. Але жодної інформації, що вторгнення буде, сказано не було. Ось 24 лютого це все почалося і дуже інтенсивно.
Ми мали бути готові до прийому поранених пацієнтів. Тому з 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених військових, цивільних, дорослих, дітей. І ми почали надавати допомогу всім.
Як почали працювати? Дуже згуртовано. Цей адреналін… У нас був один оперблок та дві операційні: менша (на один стіл) і більша (на два столи). Загалом у нас двоповерхова будівля, тому почали відкривати й операційні на першому поверсі. Так у нас вийшло 4 операційних і ще одна палата інтенсивної терапії, куди ми відвозили важких пацієнтів вже після операції. А решту пацієнтів – у хірургічне відділення на догляд до медсестер. Це був просто колосальний обсяг роботи. Поранених було дуже багато.
Ми точно не рахували, але за день це понад 40 поранених. І переважно це були важкі поранення – мінно-вибухові травми, відриви кінцівок, поранення в живіт, грудну клітку і в голову. Це було щось жахливе. Коли була якась секунда і ми з дівчатами могли десь переговорити, то було таке враження, що нас просто хотіли втопити в крові. Настільки було багато поранених і настільки був страшенний об’єм роботи, що просто не описати словами.
Але всі працювали дуже-дуже згуртовано. Кожен з нас знав свій обсяг роботи і все робилося дуже швидко. У лікарні не дуже широкі коридори, не дуже великі приміщення, але там була величезна кількість людей. І робити все треба було швидко – завезти, вивезти, покласти, розмістити, забрати. Колектив просто молодець.
Зі шпиталю це було понад 100 людей. З хірургічного персоналу з анестезіологічною службою, з медсестрами та лікарями – десь до 40 людей. До нас доєдналися і цивільні медики. Вони приходили з різних лікарень, допомагали нам. Дуже сильно допомагали. Це і медсестри, і хірурги, і анестезіологи. Однак рук не хватало, бо було багато операційних столів. Лікарів і сестер треба було більше, ніж у нас було.
Я не пригадаю точну дату, коли це відбулося, це було десь після 10 березня. У приміщення госпіталю потрапила бомба. Відділення реанімації було зруйноване зовсім. Коли я йшла по коридору і, наприклад, відкривала двері там, де у нас була ординаторська, то за дверима була просто вулиця. Тобто кабінетів з однієї сторони взагалі не було. Це було жахливо. І тоді було прийняте рішення про евакуацію персоналу і поранених власне на заводи “Азовсталь” та Ілліча.
До цього дня теж скидали, але довкола нас. Зокрема, перед головним входом в хірургічний корпус було скинуто авіабомбу. І у нас склалося таке враження, що вони дійсно знали, де розташовувався госпіталь. І просто у людей немає нічого святого. Ось і все.
Тіла загиблих військових приїжджали й забирали представники частин. А цивільних забирали родичі.
Чому було прийняте рішення розділитися та піти на два заводи? Таке рішення прийняли після того, як на госпіталь скинули бомбу. Для того, щоб не ризикувати ні персоналом, ні пораненими. Щоб ніхто не загинув. Як відбувався цей розподіл? Він відбувався сам собою. Просто між собою вирішили, я їду туди, а я туди. Тобто це було не задумуючись, це треба було якнайшвидше зробити. Ми відвантажували апаратуру, якою можна буде працювати, збирали медикаменти, матеріали, інструменти.
В операційній, де я працювала, вікна були закладені мішками з піском. Але під час однієї з операцій впала бомба і вони повилітали, всі інструменти та матеріали були у склі. Вибуховою хвилею все повикидало.
У таких умовах ми збиралися і від’їжджали на комбінат.
12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.
Напередодні широкомасштабного вторгнення Олена поїхала у Волноваху на ротацію. Багато років поспіль там у центральній районній лікарні працювала група підсилення: лікар-терапевт, хірург, анестезіолог, медична сестра. У них була одна кімнатка з мінімальним технічним забезпеченням, де приймали військових. За час служби в Маріуполі це була сьома ротація Олени до Волновахи.
Уночі з 23-го на 24 лютого погано спалося. Олена читала новини, аж поки не натрапила на звернення президента РФ. Десь о 4-й ранку почула вибух, а вже за дві години привезли перших хлопців. Росіяни обстрілювали блокпости.
— До цих страшних картин ми не були готові морально. Одна річ, коли з кульовим чи осколковим пораненням привозять одного чи двох, а інша — коли до лікарні під’їжджає машина за машиною і ти розумієш, що цим усе не закінчиться. І ці калюжі крові… Це ж якісь кіношні сцени. Як у приміщенні може стояти по литки крові? А потім бачиш їх на власні очі.
Ми не мали жодного уявлення, наскільки все критично, це додавало напруги. Але в цьому нерозумінні ти не міг собі дозволити розгубитися. Пам’ятаю, що почали знімати з хлопців зесеушні шкарпетки. Бо не знали, як близько ворог. І якщо росіяни раптом зараз зайдуть і побачать поранених, то краще хай думають, що то просто цивільні. Весь день 24 лютого минув на ногах. Наступну ніч також везли хлопців. Лікарі з волноваської лікарні нам весь час допомагали, уже не було розділення: це ваші пацієнти, це наші.
А потім ми отримали команду повертатися в госпіталь у Маріуполь. Його підвальні приміщення за певний час до бойових дій розчистили. Ось і весь захист. Спочатку до нас привозили тільки військовослужбовців, потім, коли росіяни підійшли ближче, то з’явилося дуже багато цивільних. Було безліч поранень і терапевтичні хворі також. Війна не зупиняє рівень цукру в крові, який потребує введення інсуліну. І коли вже по аптеках зникли ліки, то ми зі своїх запасів видавали людям те, що мали.
Я не скажу, що відчувала тоді страх. Було щось інше. Ніби тобі сниться жахливий сон. Ти відчуваєш неспокій, тривогу, хочеш прокинутися, але не можеш. Рятувало спілкування з колегами. Коли за вікном починало гуркотіти, а це був уже березень, то ми між собою жартували: “О, весняні грози”. Вмикається чорний гумор, ти намагаєшся розвантажитися сам і розвантажити тих, хто поруч. А потім на власний страх і ризик піднімаєшся на 4-5 поверх, дивишся у вікно і бачиш, як палає місто, як горить той район, де в тебе винайнята квартира. Але вже байдуже, що там залишилось. А потім наступна думка: це ж не просто вогонь і дим, там — люди. І це не вкладалося в голові.
— На початках протягом доби госпіталь приймав під три десятки поранених. Згодом ця цифра вже сягала понад сотню. У пам’яті виринає дуже багато облич. Але що найцікавіше, згадуються вони всі не перекошеними від болю, а з посмішками. Ти намагаєшся допомогти хлопцю, навіть просто запитуєш про стан, а він обов’язково посміхнеться, візьме за руку і скаже: “Прорвемось”. І розумієш, куди ж ти їх покинеш, ти на своєму місці.
Наші хірурги, медсестри, молодші медичні сестри не присідали цілодобово. У хірургів мішки під очима діставали підборіддя. Ти їх обіймаєш, кажеш: “Ми впораємось”. Але розумієш, наскільки їм складно. Це ж не робота на конвеєрі з технікою, у них у руках людське життя. Було страшно за їхнє здоров’я, фізичне і моральне. Аби вони витримали, бо ж ресурси не безконечні, якою б сильною не була людина. Особливо якщо немає їжі, сну і підкріплення. Ти підходиш, штурхаєш його, питаєш, чи хоча б поїв. Він стоїть у рукавицях по лікоть у крові, і ти розумієш, що питання дурне. А по рації передають, що знову везуть поранених.
Деякі лікарі з цивільних лікарень прийшли до госпіталю допомогти. Були в нас і цивільні. Люди думали, що війна війною, а медичні установи, церкви — це ж безпека.
Через вибухові хвилі в нас повилітали вікна і двері. Ми тривалий час спали вдягнутими під чотирма ковдрами, намагались зігрітися. Але все одно здавалося, ніби ти спиш на вулиці. Генератори не вічні, немає гарячої води, щоб випити хоча б чаю. Тільки дощ і сніг не падають на голову, бо дах ще тримається.
У середині березня з житлового масиву через дорогу почали надходити поранені. Це означало, що снаряди долітали вже дуже близько. А 16 березня на подвір’я госпіталю прилетів один такий, поціливши в пам’ятник загиблим військовим медикам. Потім розгатили басейн “Нептун”, що поруч, — величезну скляну споруду, яку будували багато років, його саме мали відкрити. Це було питання часу, коли прилетить конкретно по госпіталю. І того ж дня авіабомба потрапила у відділення реанімації. На диво, з особового складу практично ніхто не постраждав. Навіть прикомандирований санітар-інструктор-дезінфектор, який був у самому епіцентрі потрапляння. Зараз він у полоні. Тоді Олена востаннє змогла подзвонити мамі. А далі зв’язок був дуже зрідка — лише смс зі словами “жива”.
Після цього госпіталь невеликими групами разом з технікою і медикаментами почали переміщати на завод Ілліча й Азовсталь. Олена опинилася на заводі Ілліча. “Просто завантажувалися в машину, і куди вона тебе привезла, там ти і є. І все починаєш наново”, — каже вона.
12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.