АКТ кричущого ЖАХУ - Медики із заводу Ілліча в полоні вже Цілий Рік!

Напередодні широкомасштабного вторгнення Олена поїхала у Волноваху на ротацію. Багато років поспіль там у центральній районній лікарні працювала група підсилення: лікар-терапевт, хірург, анестезіолог, медична сестра. У них була одна кімнатка з мінімальним технічним забезпеченням, де приймали військових. За час служби в Маріуполі це була сьома ротація Олени до Волновахи.

Уночі з 23-го на 24 лютого погано спалося. Олена читала новини, аж поки не натрапила на звернення президента РФ. Десь о 4-й ранку почула вибух, а вже за дві години привезли перших хлопців. Росіяни обстрілювали блокпости.

— До цих страшних картин ми не були готові морально. Одна річ, коли з кульовим чи осколковим пораненням привозять одного чи двох, а інша — коли до лікарні під’їжджає машина за машиною і ти розумієш, що цим усе не закінчиться. І ці калюжі крові… Це ж якісь кіношні сцени. Як у приміщенні може стояти по литки крові? А потім бачиш їх на власні очі.

Ми не мали жодного уявлення, наскільки все критично, це додавало напруги. Але в цьому нерозумінні ти не міг собі дозволити розгубитися. Пам’ятаю, що почали знімати з хлопців зесеушні шкарпетки. Бо не знали, як близько ворог. І якщо росіяни раптом зараз зайдуть і побачать поранених, то краще хай думають, що то просто цивільні. Весь день 24 лютого минув на ногах. Наступну ніч також везли хлопців. Лікарі з волноваської лікарні нам весь час допомагали, уже не було розділення: це ваші пацієнти, це наші.

А потім ми отримали команду повертатися в госпіталь у Маріуполь. Його підвальні приміщення за певний час до бойових дій розчистили. Ось і весь захист. Спочатку до нас привозили тільки військовослужбовців, потім, коли росіяни підійшли ближче, то з’явилося дуже багато цивільних. Було безліч поранень і терапевтичні хворі також. Війна не зупиняє рівень цукру в крові, який потребує введення інсуліну. І коли вже по аптеках зникли ліки, то ми зі своїх запасів видавали людям те, що мали.

Я не скажу, що відчувала тоді страх. Було щось інше. Ніби тобі сниться жахливий сон. Ти відчуваєш неспокій, тривогу, хочеш прокинутися, але не можеш. Рятувало спілкування з колегами. Коли за вікном починало гуркотіти, а це був уже березень, то ми між собою жартували: “О, весняні грози”. Вмикається чорний гумор, ти намагаєшся розвантажитися сам і розвантажити тих, хто поруч. А потім на власний страх і ризик піднімаєшся на 4-5 поверх, дивишся у вікно і бачиш, як палає місто, як горить той район, де в тебе винайнята квартира. Але вже байдуже, що там залишилось. А потім наступна думка: це ж не просто вогонь і дим, там — люди. І це не вкладалося в голові.

— На початках протягом доби госпіталь приймав під три десятки поранених. Згодом ця цифра вже сягала понад сотню. У пам’яті виринає дуже багато облич. Але що найцікавіше, згадуються вони всі не перекошеними від болю, а з посмішками. Ти намагаєшся допомогти хлопцю, навіть просто запитуєш про стан, а він обов’язково посміхнеться, візьме за руку і скаже: “Прорвемось”. І розумієш, куди ж ти їх покинеш, ти на своєму місці.

Наші хірурги, медсестри, молодші медичні сестри не присідали цілодобово. У хірургів мішки під очима діставали підборіддя. Ти їх обіймаєш, кажеш: “Ми впораємось”. Але розумієш, наскільки їм складно. Це ж не робота на конвеєрі з технікою, у них у руках людське життя. Було страшно за їхнє здоров’я, фізичне і моральне. Аби вони витримали, бо ж ресурси не безконечні, якою б сильною не була людина. Особливо якщо немає їжі, сну і підкріплення. Ти підходиш, штурхаєш його, питаєш, чи хоча б поїв. Він стоїть у рукавицях по лікоть у крові, і ти розумієш, що питання дурне. А по рації передають, що знову везуть поранених.

Деякі лікарі з цивільних лікарень прийшли до госпіталю допомогти. Були в нас і цивільні. Люди думали, що війна війною, а медичні установи, церкви — це ж безпека.

Через вибухові хвилі в нас повилітали вікна і двері. Ми тривалий час спали вдягнутими під чотирма ковдрами, намагались зігрітися. Але все одно здавалося, ніби ти спиш на вулиці. Генератори не вічні, немає гарячої води, щоб випити хоча б чаю. Тільки дощ і сніг не падають на голову, бо дах ще тримається.

У середині березня з житлового масиву через дорогу почали надходити поранені. Це означало, що снаряди долітали вже дуже близько. А 16 березня на подвір’я госпіталю прилетів один такий, поціливши в пам’ятник загиблим військовим медикам. Потім розгатили басейн “Нептун”, що поруч, — величезну скляну споруду, яку будували багато років, його саме мали відкрити. Це було питання часу, коли прилетить конкретно по госпіталю. І того ж дня авіабомба потрапила у відділення реанімації. На диво, з особового складу практично ніхто не постраждав. Навіть прикомандирований санітар-інструктор-дезінфектор, який був у самому епіцентрі потрапляння. Зараз він у полоні. Тоді Олена востаннє змогла подзвонити мамі. А далі зв’язок був дуже зрідка — лише смс зі словами “жива”.

Після цього госпіталь невеликими групами разом з технікою і медикаментами почали переміщати на завод Ілліча й Азовсталь. Олена опинилася на заводі Ілліча. “Просто завантажувалися в машину, і куди вона тебе привезла, там ти і є. І все починаєш наново”, — каже вона.

12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.

22 лютого нас зібрали по тривозі. І ми вже почали жити у госпіталі, без виїзду додому. У нас було казармове положення. Але жодної інформації, що вторгнення буде, сказано не було. Ось 24 лютого це все почалося і дуже інтенсивно.
Ми мали бути готові до прийому поранених пацієнтів. Тому з 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених військових, цивільних, дорослих, дітей. І ми почали надавати допомогу всім.
Як почали працювати? Дуже згуртовано. Цей адреналін… У нас був один оперблок та дві операційні: менша (на один стіл) і більша (на два столи). Загалом у нас двоповерхова будівля, тому почали відкривати й операційні на першому поверсі. Так у нас вийшло 4 операційних і ще одна палата інтенсивної терапії, куди ми відвозили важких пацієнтів вже після операції. А решту пацієнтів – у хірургічне відділення на догляд до медсестер. Це був просто колосальний обсяг роботи. Поранених було дуже багато.
Ми точно не рахували, але за день це понад 40 поранених. І переважно це були важкі поранення – мінно-вибухові травми, відриви кінцівок, поранення в живіт, грудну клітку і в голову. Це було щось жахливе. Коли була якась секунда і ми з дівчатами могли десь переговорити, то було таке враження, що нас просто хотіли втопити в крові. Настільки було багато поранених і настільки був страшенний об’єм роботи, що просто не описати словами.
Але всі працювали дуже-дуже згуртовано. Кожен з нас знав свій обсяг роботи і все робилося дуже швидко. У лікарні не дуже широкі коридори, не дуже великі приміщення, але там була величезна кількість людей. І робити все треба було швидко – завезти, вивезти, покласти, розмістити, забрати. Колектив просто молодець.
Зі шпиталю це було понад 100 людей. З хірургічного персоналу з анестезіологічною службою, з медсестрами та лікарями – десь до 40 людей. До нас доєдналися і цивільні медики. Вони приходили з різних лікарень, допомагали нам. Дуже сильно допомагали. Це і медсестри, і хірурги, і анестезіологи. Однак рук не хватало, бо було багато операційних столів. Лікарів і сестер треба було більше, ніж у нас було.
Я не пригадаю точну дату, коли це відбулося, це було десь після 10 березня. У приміщення госпіталю потрапила бомба. Відділення реанімації було зруйноване зовсім. Коли я йшла по коридору і, наприклад, відкривала двері там, де у нас була ординаторська, то за дверима була просто вулиця. Тобто кабінетів з однієї сторони взагалі не було. Це було жахливо. І тоді було прийняте рішення про евакуацію персоналу і поранених власне на заводи “Азовсталь” та Ілліча.
До цього дня теж скидали, але довкола нас. Зокрема, перед головним входом в хірургічний корпус було скинуто авіабомбу. І у нас склалося таке враження, що вони дійсно знали, де розташовувався госпіталь. І просто у людей немає нічого святого. Ось і все.
Тіла загиблих військових приїжджали й забирали представники частин. А цивільних забирали родичі.
Чому було прийняте рішення розділитися та піти на два заводи? Таке рішення прийняли після того, як на госпіталь скинули бомбу. Для того, щоб не ризикувати ні персоналом, ні пораненими. Щоб ніхто не загинув. Як відбувався цей розподіл? Він відбувався сам собою. Просто між собою вирішили, я їду туди, а я туди. Тобто це було не задумуючись, це треба було якнайшвидше зробити. Ми відвантажували апаратуру, якою можна буде працювати, збирали медикаменти, матеріали, інструменти.

В операційній, де я працювала, вікна були закладені мішками з піском. Але під час однієї з операцій впала бомба і вони повилітали, всі інструменти та матеріали були у склі. Вибуховою хвилею все повикидало.

У таких умовах ми збиралися і від’їжджали на комбінат.

12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.

Ми надавали медичну допомогу цілодобово, часу на перепочинок майже не було. Госпіталь був одним з небагатьох медичних закладів, який функціонував. Ми приймали усіх – військових, цивільних, дітей, жінок, людей похилого віку. Хоча до початку повномасштабної війни ми постійно працювали з пораненими, але  такої кількості пацієнтів не очікував ніхто. У зв’язку із значним підвищенням хірургічної активності та небезпечних умов праці, потрібно було реорганізовувати роботу госпіталя. Максимально розширили кількість ліжок, збільшили кількість операційних столів. Близько 85% особового складу госпіталя були задіяні в роботі з пораненими, незалежно від специфіки своєї роботи до початку повномасштабної війни. Робилося вже можливе і неможливе аби врятувати якнайбільшу кількість людей.

Ніна потрапила до російського полону під час виходу з заводу Азовсталь. Повернули її додому під час обміну 17 жовтня 2022 року.

Що відбувалося в Маріупольському військовому шпиталі?  хто там знаходився?

Весь наш медичний персонал який знаходився по штатке, на свому постійному місті дислокування. Операційні вже було розгорнуто, спущено вниз. Це було організовано так як там мало бути, як могло бути в тих умовах що були.

Ти хочеш сказати що ніхто з лікарів, медсестр не втік і не злякався обстрілів?

 Це вже потім відбулося, це вже після того як попадання було в Нептун – це новесенький басейн тоже все по великому будівництво було зроблено, все классно, все для людей було зроблено! Тобто все красиве розбомбили відразу майже? І друга бомба одразу попала в наш госпиталь біля Нептуна, одразу раз – басейн, два- наш госпіталь.

Як ти опинився в кардіо центрі?  Тебе переведено було туди з військового госпіталя?

-Командир визначив мене щоб я розгортав хірургічне відділення в кардіо центрі, так зване БСМП в місті Маріуполі.

Чому ви не могли бути усі в військовому шпиталі чому в БСМП ти поїхав?

-Була дуже велика кількість поранених і не тільки військових але і цивільного населення.

Приїхали ми в кардіоцентр, я, терапевт і медбрат – 3 людини, 3 військових.

Анестезіолога, я вже розумію, не було? – ні там не було.

Анестезіологи були потрібні в військовому шпиталі. Була розрахована на те, що я зкомунікую з цивільним населенням і цивільне населення буде мені допомагати.

Я розумію, що я змогу знайти спільну мову з багатьма людьми але з ким там було говорити? там всі повтікали нікого не лишилося, одиниці. І працював по факту 1 лікар-анестезіолог – інтерн. Інтерн! Який був і на відмінно справився зі своєю задачею, Від військових до дітей чи то пенсіонери були, чи то були вагітні, Немає різниці він робив все від загального наркозу і все. Я йому казав, ти зможешь!

Денис, Гайдук, а тобі хто казав не бійся, роби, оперуй? Ти ж напевно стикався з випадками з якими ти не стикався ніколи?

Цю дань можу віддати тільки провідному хірург ЗСУ – Констянтину Гуманюку – полковнику медичної служби, це людина яка дійсно на своєму місті,  він чудова людина, найкращий мотиватор, організатор. Він вміє підготувати  спеціалістів, організувати людей. Ми с нім спілкувались.

Йому дзвонив, запитую що робити? Ти виснажений, Ти вже вигорів, тобі тільки одної Волновахи за 3 дні хватило, такой поток пацієнтів був, це жах. Смерть переслідує тебе кругом, там 200, там 300, там знов 200. Вигружають машину – знизу 200 випадають зверху 300х витягують. Спочатку були Богданчики а потім вже пожежними машинами привозили. Ви тільки вдумайтесь в  кількість?

– я не можу її осягнути..

–  і я  тоже.

– Я не хочу зараз порівнювати з Бучею та Ірпінь але якщо було місто смерті то воно було в Маріуполі.

Як ви працювали і оперували коли продовжувалися обстріли? Чи в підвалі не дуже чутно Поясни мені ці моменти? Ти в Мариуполе в кардиоцентре у тебе Безкінечний потік людей, чи ти наскільки зосереджений на операції Що для тебе нічого не існує?  як це?  але ж ти мега втомлений? Тобто як твоя увага і твої руки продовжують працювати, різати?

– Спочатку тобі начебто страшно ну страх повинен бути, Це інстинкт самозбереження, Ну не повинно бути паніки, головне це не панікувати, мати змогу собою володіти.

Після кардіоцентру, як з’явився наказ і ідея всім рушити в Азовсталь? Ти розумів як будете ви пересуватися – ви військові, ви хірурги, військові яких ти рятував – що все стечеться врешті-решт туди? як це відбувалося?

дивиться, зв’язку не було, зв’язок по раціям також подавляли, наш терапевт був відправлений туди, ми його в основном відправляли щоб він коммунікував з нашим керівництвом госпіталю. Мається на увазі що до того вже було сказано що вот буде момент коли потрібно буде звідти нам все-таки виїхати. Місто в осаді, через два квартали друга обласна лікарня, вона вже повністю розтрілюється. Прийшов наказ, Влад приїхав і сказав що завтра мі будемо скоріш за все збиратися, потім якимось чином ми вийшли все ж таки по рації на зв’язок – нам сказали – Зараз будут автобуси вони вже біля вас. Швиденько всіх військових які були по поверхах зібрали,  начали евакуйовувати в автобуси, грузили.

Потім Денис потрапить до заводу Азовсталь, і звідти буде захоплений у полон росіянами. Під час обміну 29 жовтня він повернеться додому.

Дружина Богданенка Дмитра – Світлана:

“Ми з чоловіком познайомилися, коли він був на 2 курсі медичного коледжу. Вже тоді він мріяв стати саме військовим лікарем, щоб мати змогу допомагати тим, хто постраждав від війни. Коледж – був лише початком довгого шляху до цієї мрії, а наступним кроком стало навчання в медичному університеті. Професія лікаря вимагає неймовірно багато зусиль та праці, але Дмитра це не зупиняло, навпаки – він все більше хотів бути військовим лікарем, щоб надавати допомогу пораненим на війні людям та захищати свою країну.

Я, звісно, усвідомлювала, що означає бути медиком: чергування в лікарнях, термінові виклики на роботу, дуже насичений графік, а звання військового медика накладає на людину ще більше обов’язків. Тому я просила Дмитра відмовитись від цієї мрії, вибрати щось інше, але у відповідь постійно чула одне: “Я маю допомагати пораненими і маю зробити все, щоб ти з нашими дітьми жила в мирній країні.” Тому одразу після медичного університету він не пішов на звичну для всіх інтернатуру, а вступив до Української військово-медичної академії. Знову багато навчання, знову чергування та багато-багато роботи, але ж хіба це може стати на заваді на шляху до мрії? І от після цього довгого багаторічного і дещо виснажливого шляху мій чоловік втілив у життя те, до чого так прагнув – став військовим лікарем, офіцером Військово-морських сил Збройних сил України. І такого щасливого як в день, коли він отримав це звання – я не бачила його дуже давно.

А потім в нас було ще багато планів та мрій: власне житло, подорожі та багато щасливих днів разом. Та все це перекреслив один день – 24.02.2022, день, який назавжди стане чорним для мільйонів українців.

Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Дмитро зустрів у Маріуполі. Ми мало розмовляли, бо в них було дуже багато поранених, яким треба було надавати невідкладну допомогу. Але в ті кілька вільних хвилин, які йому траплялись, він телефонував мені. Дмитро багато не розповідав про те, що там відбувалося, він дуже хвилювався за нас з дітьми, тому постійно заспокоював: “Не хвилюйся. В мене все добре. Я там де маю бути – з пораненими. А твоє головне завдання берегти дітей та себе.”

Дмитро ще виходив на зв’язок 9 квітня. Говорив дуже спокійно, казав, що ситуація складна, але знову просив перш за все берегти дітей. І молитися… А вже 15 квітня мені зателефонували з російського номера, представилися співробітниками донецької народної республіки, та повідомили, що захопили мого чоловіка в полон. Я не вірила. Як взагалі можна брати в полон медиків? Тому вмовляла їх дати слухавку моєму чоловіку. І тоді мій Дмитро підтвердив, що його дійсно взяли в полон. 

І ось вже 10 місяців наш найкращий татусь та чоловік, лікар, головним завданням якого було рятувати поранених, перебуває в полоні. А ми чекаємо… Чекаємо та сподіваємось на повернення нашого ГЕРОЯ додому.”

Болдецький Денис Анатолійович народився 29.01.1989 року. Після закінчення школи вступив до Котовського медичного училища на спеціальність «Сестринська справа» і здобув кваліфікацію медична сестра. Після закінчення училища Денис вступив до лав Збройних сил України за контрактом та почав працювати в Одеському військово-медичному клінічному центрі Південного регіону на посаді медичної сестри хірургічного відділення. 14 років свого життя він присвятив своїй роботі та допомозі людям. Восени 2021 р.  він прийняв рішення про переведення в 555 військовий госпіталь в місті Маріуполь на посаду медична сестра травматологічного відділення.

24 лютого 2022 р. Денис зустрів на роботі. Через деякий час він сповістив родину про те, що він з побратимами знаходиться на заводі «Азовсталь». 18 травня 2022 року він потрапив до полону. З того часу від нього не було жодної звістки. Вдома на нього дуже чекає півторарічний син Олександр, дружина Ліля, батьки та друзі.