До роковини

трагедії зруйнування

555 шпиталю

в Маріуполі

Це почалося з того, що я прокинувся від сильного вибуху о 5 ранку, схопив телефон і почув звернення Путіна. Тієї миті все стало зрозуміло. Для мене він, очевидно, казав, що Росія приходить, щоб вбити українську націю та культуру.

Це класичний фашизм: «Ми наведемо у вас порядок — з допомогою військових».

Кілька місяців тому я читав про поточні події в соціальних мережах і зрозумів, що ми рухаємось у напрямку війни. Отже, я підготував свій рюкзак на вихід — він стояв гарний, готовий, і до кінця дня 24 лютого я взяв хірургічні інструменти, поїхав у військовий госпіталь у закритій частині міста і запропонував свою допомогу. . Начальник закладу мене дуже добре знав і був радий, що я там був.

На наступний день я робив операції. Постраждалі продовжували надходити. Взагалі, я працював би над важко пораненими. Я намагався врятувати життя одних людей, кінцівки інших, а деяким просто потрібна була надія, що їм стане краще.

Спочатку привозили лише поранених бійців. Цих солдатів обробляли в залі спостереження, а потім переміщували в одне з трьох місць: рентген, палати для пацієнтів або один із п’яти операційних столів.

Коли відразу висадили кількох поранених з передової, усі, хто був, взялися до роботи. На одного солдата працювало до восьми чоловік. По-перше, вам доведеться розрізати їх одяг (що непросто, на вулиці мороз). Потім до роботи бралися анестезіологи, а потім бригади хірургів.

Ми працювали швидко, щоб не втратити пацієнтів, особливо на першому етапі; вони надходили з низьким кров’яним тиском, шоковим болем і сильною кровотечею. Багато бійців прийшли з сучасними турнікетами НАТО (цей суперкрутий інструмент врятував життя багатьом українським бійцям у нашому госпіталі). Більшість із них добре навчені тому, як накладати ці джгути — і застосовували їх масово. Пізніше лікарям довелося розбиратися, де насправді потрібні джгути, а чи ні.

Я працюю хірургом 38 років. Я бачив багато за свою кар’єру, але стільки поранених, і так тяжко — ніколи. Майже всі поранення були осколковими, і всі вони були різними. Вибухи бомб, мін, гранат. Врізані, наскрізні, поодинокі, а часто і множинні рани.

Обстріли відривали людям руки і ноги, тому ми робили багато ампутацій. Якщо осколки потрапили в шлунок, ми робили резекцію, видаляли частину кишечника, щоб врятувати життя бійця. На жаль, осколок черепа означав поганий прогноз.

Були понівечені обличчя. Уламки ракети перетворили щелепи на суміш зубів і кісток; іноді осколки проходили через шию.

В одного 20-річного солдата вирвало частину гортані. Коли його привезли, у нього голова звисала, інакше він би подавився власною кров’ю. Це було диво, коли він потрапив до лікарні. Ми його інтубували, підгортали гортань, потім підключили до трахеостомічної трубки. І цьому хлопцеві вдалося! Навіть краще, він ходив потім, обіймаючись з медичним персоналом. Однак він більше не міг говорити; він втратив голосові зв’язки.

Були серйозні травми органів таза. Привели двох солдатів, які тиснули кулаками на рани. Їхні друзі тримали руки в ранах тазу, щоб зупинити кровотік. Ми змогли врятувати цих двох.

Провів п’ять відновних операцій на стегнових і плечових артеріях. В іншій ситуації пацієнти ризикували втратити кінцівки, але нам вдалося відновити там кровотік.

З кожним днем на роботі кільце навколо Маріуполя звужувалося. Місцеві лікарні страждали від шаленої кількості поранених мирних жителів. Не вистачало медичного майна та допомоги. Цивільні приходили, коли чули, що наш військовий госпіталь ще працює. Ми відкрили ворота, впустили всіх, хто йшов чи їхав, і старалися з усіх сил.

Потреба серед цивільного населення шукати нашу лікарню зростала з кожним днем.

Чув і бачив на власні очі брутальні історії. Одна молода жінка, віком менше 20, сиділа у своїй кімнаті й читала книжку. Вона прийшла до нас, її обличчя було закрите шаллю. Я зняв, а в неї нема половини носа, верхньої губи і зубів. Відновив їй верхню губу, налагодив носове дихання. Все інше потребуватиме складного процесу реконструкції після закінчення війни.

Іншого разу привезли двох дітей. Осколочні травми. 11-річна дівчинка померла за 20 хвилин; ми врятували іншого.

Чому це сталося з ними? Тому що вони жили в Україні.

Війна показала, що росіяни прийшли не воювати з українськими солдатами, а бульдозерами знищувати нашу землю. Коли справа дійшла до Маріуполя, спочатку були зруйновані всі основні лінії електропередач. Далі всі наші запаси води були розбомблені. Остаточно зруйнована вся інфраструктура та вишки стільникового зв’язку.

Авіаційні бомбардування російської авіації посилювалися з кожним днем. Коли в місто потрапляє 500-кілограмова бомба, від удару гине все живе в радіусі 100 метрів. У дев’ятиповерхівках поруч повибивало б усі віконні рами, щось загорілося б, а дерева перетворилися б на 3–4-метрові пні. Ось такий жах війни в 21 столітті.

Танки били з гармат. Поранені, опинившись у госпіталі, розповідали, що танки били за 2-3 кілометри, щоб убити якомога більше військових і мирних жителів.

Одного разу вдарили по задній частині будівлі, яка була поруч із мною. Від удару на дев’ятому поверсі утворилася півтораметрова яма. Зовнішню стіну будівлі просто розбили. Кілька квартир перетворилися на руїни. Удар розколов будівлю навпіл.

Моя дружина розповіла мені історію: якось вона вийшла з лікарні і побачила 16-річного хлопця, який просто стояв і тремтів. Він йшов вулицею з татом, коли бомба вбила його батька. Моя дружина поговорила з ним, втішила дитину, як могла, і повернулася до роботи.

Через деякий час вона знову вийшла. Хлопчик схилився над тілом батька на ношах, потираючи руки і питаючи: «Що я тепер скажу мамі…»

Через деякий час по місту валялися трупи.

8 березня мені довелося чергувати з начальником лікарні. На той час кількість жертв значно зросла, тому ми говорили про перші братські могили. Ми не шукали документів для підтвердження, ми просто ховали людей, щоб уникнути антисанітарії.

До цього моменту авіаудари почастішали, і моя дружина більше не могла виходити. Ризик смерті був занадто високим.

Рано вранці 15 березня в нашу лікарню влучили три ракети. Один вибухнув у приймальні й важко поранив солдата. Наступної ночі, 16-го, стиль артилерії був іншим, і влучень з нашого боку було менше. Ось чому рано вранці наступного дня я вирішив, що пора залишати лікарню.

Я поїхав, щоб забрати свою дружину, не знаючи про засідку, яку влаштували біля дороги російські солдати. Ми їх помітили пізніше, коли йшли тією ж дорогою на виїзд з міста. Дякувати Богу, вони не зацікавилися нами. Я припускаю, що вони чекали атаки наших солдатів. Нам просто пощастило.

Я зайшов до мами, щоб попрощатися. Вона прикута до ліжка, за нею доглядає моя сестра.

Організованих шляхів евакуації не було, тому довелося вибиратися самостійно. Щоб пройти повз кілька російських блокпостів на дорозі до Токмака, ми видалили все з наших мобільних телефонів. Допомогло те, що я маріуполець — до того ж мені вже за 60. Люди мого віку менше турбують блокпости.

Напередодні широкомасштабного вторгнення Олена поїхала у Волноваху на ротацію. Багато років поспіль там у центральній районній лікарні працювала група підсилення: лікар-терапевт, хірург, анестезіолог, медична сестра. У них була одна кімнатка з мінімальним технічним забезпеченням, де приймали військових. За час служби в Маріуполі це була сьома ротація Олени до Волновахи.

Уночі з 23-го на 24 лютого погано спалося. Олена читала новини, аж поки не натрапила на звернення президента РФ. Десь о 4-й ранку почула вибух, а вже за дві години привезли перших хлопців. Росіяни обстрілювали блокпости.

— До цих страшних картин ми не були готові морально. Одна річ, коли з кульовим чи осколковим пораненням привозять одного чи двох, а інша — коли до лікарні під’їжджає машина за машиною і ти розумієш, що цим усе не закінчиться. І ці калюжі крові… Це ж якісь кіношні сцени. Як у приміщенні може стояти по литки крові? А потім бачиш їх на власні очі.

Ми не мали жодного уявлення, наскільки все критично, це додавало напруги. Але в цьому нерозумінні ти не міг собі дозволити розгубитися. Пам’ятаю, що почали знімати з хлопців зесеушні шкарпетки. Бо не знали, як близько ворог. І якщо росіяни раптом зараз зайдуть і побачать поранених, то краще хай думають, що то просто цивільні. Весь день 24 лютого минув на ногах. Наступну ніч також везли хлопців. Лікарі з волноваської лікарні нам весь час допомагали, уже не було розділення: це ваші пацієнти, це наші.

А потім ми отримали команду повертатися в госпіталь у Маріуполь. Його підвальні приміщення за певний час до бойових дій розчистили. Ось і весь захист. Спочатку до нас привозили тільки військовослужбовців, потім, коли росіяни підійшли ближче, то з’явилося дуже багато цивільних. Було безліч поранень і терапевтичні хворі також. Війна не зупиняє рівень цукру в крові, який потребує введення інсуліну. І коли вже по аптеках зникли ліки, то ми зі своїх запасів видавали людям те, що мали.

Я не скажу, що відчувала тоді страх. Було щось інше. Ніби тобі сниться жахливий сон. Ти відчуваєш неспокій, тривогу, хочеш прокинутися, але не можеш. Рятувало спілкування з колегами. Коли за вікном починало гуркотіти, а це був уже березень, то ми між собою жартували: “О, весняні грози”. Вмикається чорний гумор, ти намагаєшся розвантажитися сам і розвантажити тих, хто поруч. А потім на власний страх і ризик піднімаєшся на 4-5 поверх, дивишся у вікно і бачиш, як палає місто, як горить той район, де в тебе винайнята квартира. Але вже байдуже, що там залишилось. А потім наступна думка: це ж не просто вогонь і дим, там — люди. І це не вкладалося в голові.

— На початках протягом доби госпіталь приймав під три десятки поранених. Згодом ця цифра вже сягала понад сотню. У пам’яті виринає дуже багато облич. Але що найцікавіше, згадуються вони всі не перекошеними від болю, а з посмішками. Ти намагаєшся допомогти хлопцю, навіть просто запитуєш про стан, а він обов’язково посміхнеться, візьме за руку і скаже: “Прорвемось”. І розумієш, куди ж ти їх покинеш, ти на своєму місці.

Наші хірурги, медсестри, молодші медичні сестри не присідали цілодобово. У хірургів мішки під очима діставали підборіддя. Ти їх обіймаєш, кажеш: “Ми впораємось”. Але розумієш, наскільки їм складно. Це ж не робота на конвеєрі з технікою, у них у руках людське життя. Було страшно за їхнє здоров’я, фізичне і моральне. Аби вони витримали, бо ж ресурси не безконечні, якою б сильною не була людина. Особливо якщо немає їжі, сну і підкріплення. Ти підходиш, штурхаєш його, питаєш, чи хоча б поїв. Він стоїть у рукавицях по лікоть у крові, і ти розумієш, що питання дурне. А по рації передають, що знову везуть поранених.

Деякі лікарі з цивільних лікарень прийшли до госпіталю допомогти. Були в нас і цивільні. Люди думали, що війна війною, а медичні установи, церкви — це ж безпека.

Через вибухові хвилі в нас повилітали вікна і двері. Ми тривалий час спали вдягнутими під чотирма ковдрами, намагались зігрітися. Але все одно здавалося, ніби ти спиш на вулиці. Генератори не вічні, немає гарячої води, щоб випити хоча б чаю. Тільки дощ і сніг не падають на голову, бо дах ще тримається.

У середині березня з житлового масиву через дорогу почали надходити поранені. Це означало, що снаряди долітали вже дуже близько. А 16 березня на подвір’я госпіталю прилетів один такий, поціливши в пам’ятник загиблим військовим медикам. Потім розгатили басейн “Нептун”, що поруч, — величезну скляну споруду, яку будували багато років, його саме мали відкрити. Це було питання часу, коли прилетить конкретно по госпіталю. І того ж дня авіабомба потрапила у відділення реанімації. На диво, з особового складу практично ніхто не постраждав. Навіть прикомандирований санітар-інструктор-дезінфектор, який був у самому епіцентрі потрапляння. Зараз він у полоні. Тоді Олена востаннє змогла подзвонити мамі. А далі зв’язок був дуже зрідка — лише смс зі словами “жива”.

Після цього госпіталь невеликими групами разом з технікою і медикаментами почали переміщати на завод Ілліча й Азовсталь. Олена опинилася на заводі Ілліча. “Просто завантажувалися в машину, і куди вона тебе привезла, там ти і є. І все починаєш наново”, — каже вона.

12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.

24 лютого я заступив на добу у своїй 4-й Маріупольській лікарні. В обід прийшов медичний директор і запитав: чи є бажаючи їхати у військовий шпиталь працювати. Я поїхав. Просто треба, як не я, то хто? Військовий госпіталь №555 знаходиться у Кальміуському районі неподалік комбінату імені Ілліча. Поруч із ним плавальний басейн «Нептун».

Прибув на місце, там зустрів командир шпиталю і командир відділення анестезіології та реанімації, в якому я мав працювати. Мені розповіли, що я маю робити. Відразу ж показали, хто за якою операційною закріплено, де має стояти. Позначили різні ситуації та варіанти виходу з них. Перша: хто і що має робити під час вступу поранених бійців. У військових це все набагато організованіше, ніж у цивільної служби. Тож кожна людина: солдат, який служить при госпіталі, медсестра, лікар, начальник служби за щось відповідають. І щоб не заважати іншому, кожен знає, що він робить у окремій ситуації.

У перші дні ніхто не розумів, що буде погано, як було погано потім. Бої ще були далеко. У першу добу до нас надійшло 20 поранених бійців. А потім було так: на десяток більше кожного наступного дня.

Запам’яталося все: Діти, які померли, Діти, яких не народили, бійці молоді, яким жити та жити

Ми всі жили одним довгим днем. Робота була цілодобова. Нас мало. Поранених привозили постійно. Ми встигали кілька годин поспати. Потім піднімались і бігли далі. Почуття часу просто стерлося. Чи не знаєш ні число, ні дату. Жодний день тижня. Телефони через те, що не було жодного зв’язку, просто лежали десь. І бувало так: хтось каже сьогодні неділю. А ти дивуєшся, начебто тільки понеділок був.

Дуже швидко перестали функціонувати абсолютно всі медичні служби, які спілкувалися зі шпиталем ззовні. І почалося таке: усіх хворих, яких тільки хтось мав нагоду доставити, везли до нас. Це жінки, вагітні жінки, чоловіки, діти. Усі цивільні. І всі вони надходили в різному, частіше важкому, стані. Було таке, що вони вже не встигали дожити до допомоги. Насамперед лікарі займалися тією людиною, яка має шанси вижити. Цинічно. Але війна вже була на нашій вулиці.

Коли була ще можливість більш-менш безпечно їздити містом, ми відвозили бійців після їхньої стабілізації до інших лікарень. Це називалося евакуацією. Госпіталь приймав величезну кількість поранених, і не лише військових, а й цивільних. Штат медиків обмежений. І, якби ми не відвозили прооперованих далі, у нас просто в перший тиждень роботи закінчилися б усі місця.

У березні ми поїхали до лікарні №3 організувати анестезіологічну службу. Там до війни було онковідділення, дитяча хірургія та пологове відділення. Тобто були площі, яких нам не вистачало. У планах було тут поміщати легко поранених хворих, яких можуть доглядати цивільні лікарі та медсестри. Нам буде легше. І за великою кількістю хворих буде догляд.

Першого дня, як ми туди приїхали, почали організовувати операційні в онкологічному відділенні. До ночі вже дещо зробили. Лягли відпочити, можливість була. Але прокинулися від удару артилерії. Снаряд не потрапив до нас. Просто від ударної хвилі шибки посипалися. Штукатурка була скрізь: на устаткуванні, на нас. Ми швидко почали закривати вікна мішками.

Свою роботу ми виконали. Операційні підготували. А за три дні був авіаудар. Ви всі бачили пологове відділення на фотографіях. Воно саме було в цій 3-ій лікарні. І розбомбив літак не лише пологовий будинок, а й інші корпуси. Тим не менш, ми організували хірургічну та анестезіологічну служби.

Наш шпиталь з першого дня війни обстрілювали постійно та по-різному. Однієї доби був обстріл з мінометів. Сказати, що це було випадково? Я ніколи в це не повірю. Може, я в багатьох речах не розуміюся, але з мінометів обстрілювати одну будівлю лікарні, яка може бути випадковість? А за кілька днів до нас прилетіла авіабомба. Перша в «Нептуні». Друга вже у нас. За дві хвилини.

Військовий шпиталь №555 був у Маріуполі ще до війни. Тож про нього знали. І знищували нас прицільно, знаючи, що ми тут. Знали, що тут поранені. Знали, що тут їм надається допомога. Тому й били чим могли. Від корпусів шпиталю постійно відкушували якісь частини.

Найнепрогнозованіше – авіаудар. Чергова бомба, скинута з літака, прилетіла до кімнат, де ми зазвичай відпочивали. Пощастило лише тому, що з глибокої ночі ми перебували в операційній. Було багато роботи. Коли вона вже закінчувалася і кожен думав, що зараз трохи відпочине, прилетіла авіабомба в нашу зону відпочинку: сестринську, ординаторську палату, де були ліжка для сну лікарів.

Маріуполь, не соромлячись, бомбили з усього: обстрілювали з моря, скидали авіабомби з літаків, били артилерією різного калібру, лупили з мінометів. Щоразу це відірвані кінцівки, розірвані грудні клітини та животи, прострілені голови. Кожному щастило по-різному.

Під час останнього авіаудару по нашому шпиталю працювало одночасно 4 операційні столи, тобто на кожному проводилася операція. Було дві ампутації. Повторно оперували одного бійця. Його ім’я Діма. Він мав поранення, отримане під час мінометного обстрілу. І стеля, яка до удару була стелею, стала підлогою. Щонайменше 4 особи залишилися під завалами назавжди.

Літак не переставав літати периметром лікарні. Це було довго. Ми чули його постійно. І чекали-чекали, що зараз він скине щось ще. Напевно, якби в цей час нічого не робили, було б важко, а так була перша мета – вивести бійців, які не можуть самостійно пересуватися. І це не кілька людей. Це дуже велика кількість післяопераційних хворих, багато з яких ще самостійно пересуватися не можуть. Ми бігаємо, можемо пригнутися, лягти, спробувати себе захистити. А вони просто на ліжках. Як лежали до авіаудару, так і продовжували лежати і після нього і весь час, що літак кружляв над лікарнею. І тільки ми могли їх кудись забрати, спробувати сховати. Нікого не кинули.

І ось у процесі цієї біганини та розбору завалів, відразу ж, буквально, через 20 хвилин після авіаудару привезли вкрай важку вагітну жінку на останніх термінах. Видно, що жінка доглянута. Чоловік поруч із нею. Він цілий. Я починаю займатися виведенням її із шоку. Плюс у неї осколкове поранення, перелом нижньої третини гомілки з тяжкою кровотечею. Щоб зупинити його, хтось зумів накласти турнікет. Тільки перебувати на нозі він має не більше 2 годин. Потім треба його послаблювати.

У вагітної жінки турнікет на нозі був, мабуть, набагато довше за допустимий час. При первинному огляді зрозуміло, що швидше за все нога піде на ампутацію. А у нас все. Нічого не залишилося: операційні всі завалені, апаратура розбита. Фотографії “Нептуна” бачили? Ось у нас та частина, яка функціонувала до останнього, виглядала після авіаудару.

І ми жінку лише знеболювали, виводили із шокового стану, відкладали оперативне лікування. Ні від того, що ми так хотіли. А через те, що ми не можемо нічого голими руками їй зробити. Єдине, що змогли: при першому ж транспорті, що з’явився, жінку перевезли в 1 лікарню. Її, щойно швидко змогли, почали готувати до операції. Але в неї розпочалася родова діяльність. Вона народила мертву дитину. А потім уже загинула сама. І такий випадок не єдиний.

Після авіаудару ми дві доби наводили якісь порядки. При цьому нові поранені надходили постійно. Там, де була операційна діяльність, нічого не залишилося. Ми просто не могли проводити операції. І тоді керівництво ухвалило рішення проводити евакуацію. Частину поранених бійців відвезли на ММК імені Ілліча, частину на «Азовсталь», разом із ними поїхали й лікарі. Громадянські постаралися виїхати із міста самостійно.

Юля — військовий медик. Її чоловік Антон Неділько служив у тиловому забезпечені. Обидва — в гарнізонному шпиталі №555. Коли почалася війна, подружжя працювало без перерв на відпочинок, тож змушені були взяти у лікарню трирічного сина. Залишати хлопчика з сусідами під щоденними обстрілами було неможливо. Усі троє перебували в шпиталі до моменту, поки на нього скинули авіабомбу.

«Коли 24 лютого все довкола почало вибухати, ми майже перестали виходити на вулицю, робили це лише інколи. Весь час перебували в лікарні. З усього міста до нас везли поранених — і цивільних, і військових. Навіть дітей. У місті світла та газу не було, люди готували їжу на вулиці, в той момент щось прилетіло. Ми бачили людей без рук або ніг. Із перших днів наступу розуміли, що на нас також може щось упасти, але мали залишатися в операційних. Усі наші лікарі оперували в бронежилетах і касках. Ми так спали, їли. По кілька діб їх не знімали», — розповідає Юля.

По шпиталю прийшлося кілька ударів. Після першого вибило всі вікна та двері, уламки скла були повсюди. Поранених, серед яких було дуже багато важких, а також лікарів почали спускати в підвал.

Тим часом Маріуполь перетворився на місто смерті.

«Йдеш містом, а усюди трупи. Вони лежать, їх ніхто не забирає. Ось просто йшла людина вулицею, щось прилетіло. Вона загинула і залишилася на тому ж місці. І так по всьому Маріуполю. Те, що ми бачили, ви не побачите навіть у фільмі жахів», — зізнається Юля. 

Вона говорить, що в перші дні березня багато хто сподівався на евакуацію, але дуже скоро всі зрозуміли: місто в оточенні, евакуація неможлива.

Коли 15 березня на шпиталь скинули авіаційну бомбу, в ньому тривали операції — рятували цивільних, які втратили кінцівки.

«Стеля просто впала, комусь вдалося вибратися з-під завалів, хтось під ними залишився назавжди», — пригадує Юля.

Керівництво лікарні вирішило, що в таких умовах надавати медичну допомогу неможливо.

«Операційні зруйновані, інструменти та обладнання знищене. Ще й вуличні бої почалися за 300 метрів від нас. Ми не мали зброї, нас ніхто не охороняв. Розуміли, що в будь-який момент до нас можуть прийти росіяни, захопити в полон чи розстріляти», — каже Юлія.

Персонал лікарні почав вивозити пацієнтів до найближчих бункерів. Серед них було багато важких, які не могли пересуватися самостійно. Рятували людей вдень і вночі. Так деякі опинилися на «Азовсталі», а деякі — на комбінаті ім. Ілліча.

«Коли ми збиралися в бункер, до мене підійшов чоловік, один із пацієнтів, і каже: “А куди це ви зібралися з дитиною?” Я кажу: “В бункер, нам уже немає куди йти, все розбито”. Тоді він сказав, аби я і не думала туди йти з дитиною, бо ми звідти вже не виберемося», — згадує Юля.

Тож вона вирішила спробувати виїхати з міста, а її чоловік залишився допомагати евакуйовувати поранених на комбінат ім. Ілліча.

«Антон залишився, від нього багато чого залежало, він дуже хвилювався за хворих. Разом із ним залишилися три водії. Потім я дізналася, що в бункері вони разом облаштовували двоярусні ліжка, проводили світло», — говорить жінка.

Юлія розуміла, що залишити службу не може, але водночас повинна рятувати сина. Тому під час розмови з командиром заперечень не почула. Її попередили, що поїздка може бути небезпечною.

«Ми з сином виїжджали з міста, коли нас обстрілювали. Я виїжджала на свої страх і ризик, щоб врятувати дитину, бо розуміла, що вже все — надії немає, — пригадує медик. — Дорога з Маріуполя зайняла три дні. Двічі потрапила під обстріл. Я вивісила білі прапорці з машини, написала “Діти” на склі, але по нас все одно стріляли. Мене перевіряв російський військовий на блокпості, а за 500 метрів він же по нас стріляв. Розривалися міни, скрізь була розбита техніка», — додає Юля.

29 квітня Юля дізналася, що 12 числа того ж місяця її чоловік потрапив у полон. Більше ніякої інформації вона не має. За попередніми даними, Антона та інших полонених із комбінату ім. Ілліча можуть утримувати в Оленівській виправній колонії Донецької області або в одному з СІЗО міста Таганрог на території Росії.

22 лютого нас зібрали по тривозі. І ми вже почали жити у госпіталі, без виїзду додому. У нас було казармове положення. Але жодної інформації, що вторгнення буде, сказано не було. Ось 24 лютого це все почалося і дуже інтенсивно.
Ми мали бути готові до прийому поранених пацієнтів. Тому з 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених військових, цивільних, дорослих, дітей. І ми почали надавати допомогу всім.
Як почали працювати? Дуже згуртовано. Цей адреналін… У нас був один оперблок та дві операційні: менша (на один стіл) і більша (на два столи). Загалом у нас двоповерхова будівля, тому почали відкривати й операційні на першому поверсі. Так у нас вийшло 4 операційних і ще одна палата інтенсивної терапії, куди ми відвозили важких пацієнтів вже після операції. А решту пацієнтів – у хірургічне відділення на догляд до медсестер. Це був просто колосальний обсяг роботи. Поранених було дуже багато.
Ми точно не рахували, але за день це понад 40 поранених. І переважно це були важкі поранення – мінно-вибухові травми, відриви кінцівок, поранення в живіт, грудну клітку і в голову. Це було щось жахливе. Коли була якась секунда і ми з дівчатами могли десь переговорити, то було таке враження, що нас просто хотіли втопити в крові. Настільки було багато поранених і настільки був страшенний об’єм роботи, що просто не описати словами.
Але всі працювали дуже-дуже згуртовано. Кожен з нас знав свій обсяг роботи і все робилося дуже швидко. У лікарні не дуже широкі коридори, не дуже великі приміщення, але там була величезна кількість людей. І робити все треба було швидко – завезти, вивезти, покласти, розмістити, забрати. Колектив просто молодець.
Зі шпиталю це було понад 100 людей. З хірургічного персоналу з анестезіологічною службою, з медсестрами та лікарями – десь до 40 людей. До нас доєдналися і цивільні медики. Вони приходили з різних лікарень, допомагали нам. Дуже сильно допомагали. Це і медсестри, і хірурги, і анестезіологи. Однак рук не хватало, бо було багато операційних столів. Лікарів і сестер треба було більше, ніж у нас було.
Я не пригадаю точну дату, коли це відбулося, це було десь після 10 березня. У приміщення госпіталю потрапила бомба. Відділення реанімації було зруйноване зовсім. Коли я йшла по коридору і, наприклад, відкривала двері там, де у нас була ординаторська, то за дверима була просто вулиця. Тобто кабінетів з однієї сторони взагалі не було. Це було жахливо. І тоді було прийняте рішення про евакуацію персоналу і поранених власне на заводи “Азовсталь” та Ілліча.
До цього дня теж скидали, але довкола нас. Зокрема, перед головним входом в хірургічний корпус було скинуто авіабомбу. І у нас склалося таке враження, що вони дійсно знали, де розташовувався госпіталь. І просто у людей немає нічого святого. Ось і все.
Тіла загиблих військових приїжджали й забирали представники частин. А цивільних забирали родичі.
Чому було прийняте рішення розділитися та піти на два заводи? Таке рішення прийняли після того, як на госпіталь скинули бомбу. Для того, щоб не ризикувати ні персоналом, ні пораненими. Щоб ніхто не загинув. Як відбувався цей розподіл? Він відбувався сам собою. Просто між собою вирішили, я їду туди, а я туди. Тобто це було не задумуючись, це треба було якнайшвидше зробити. Ми відвантажували апаратуру, якою можна буде працювати, збирали медикаменти, матеріали, інструменти.

В операційній, де я працювала, вікна були закладені мішками з піском. Але під час однієї з операцій впала бомба і вони повилітали, всі інструменти та матеріали були у склі. Вибуховою хвилею все повикидало.

У таких умовах ми збиралися і від’їжджали на комбінат.

12 квітня 2022 Олена потрапила до російського полону. І провела там більше ніж півроку. 17 жовтня 2022 в рамках обміну полоненими вона повернулася додому.

«В середині березня минулого року в Маріуполі я отримав важке поранення в живіт і ногу,  Авіація противника здійснила в той день близько 100 (!) нальотів на місто. Адже ворог почував себе в небі над Маріуполем практично безкарним: нам не було чим збивати його літаки та гелікоптери. Тому щоденні масовані (ледь не через кожні п’ять хвилин) авіаудари були звичайною практикою. В певний момент я вирішив не зважати на них: всі бомбардування в укритті не перечекаєш, а мені треба було виконувати свою роботу. Саме так, я поїхав на один з командних пунктів і потрапив під бомбардування: винищувач Су-24 скинув біля місця, де я знаходився, фугасну авіаційну бомбу (ФАГ) вагою 250 кілограмів.»

Сергія відправили у 555 шпиталь.

«У 555-й військовий шпиталь — він тоді ще працював. Там мені ввели наркоз, прооперували. Лікарі виконали свою роботу дуже якісно. Щиро їм за це дякую. Недалеко від госпіталя знаходився басейн «Нептун», в якому тоді переховувалося чимало мирних мешканців. Наступного дня російська авіація завдала удару по «Нептуну». Багато людей, які там були, загинули чи отримали поранення. Поранених почали доставляти до військового шпиталю, бо він був найближчим від того місця лікарняним закладом. Минуло ще десь пів години, і ворожий літак розбомбив і шпиталь. Лікар мені потім розповів, що в цей час в операційній надавали допомогу декільком людям, яких доставили з розбомбленого басейну. Всі вони загинули вже в операційній.

Завдяки тому, що госпіталь був переповнений. Мене розмістили після операції в коридорі. Якби я знаходився в палаті, то, певно, загинув би. А так двері палати вибуховою хвилею зірвало з кріплення і вони накрили мене, взявши на себе удари уламків бетону, що полетіли зі стін, стелі.

— Ви тоді сильно злякались?

— Ні, не надто сильно. Значно більш лячно було потім летіти на гвинтокрилі над окупованою територією.

— Виходить, вам двічі за два дні дивом поталанило вижити. Коли ви почули, що поранених спробують евакуювати з Маріуполя повітряним мостом, повірили в реальність цього плану?

— Якщо чесно, то не дуже. Розповім про евакуацію по порядку. З розбомбленого шпиталю мене доставили на «Азовсталь». В один з днів нам, пораненим сказали, що в Маріуполь з-за лінії фронту спробують прорватися військові гелікоптери і це дає шанс на евакуацію. Була названа дата, коли це може статися. Але в той день вертольоти не прилетіли. Як я вже сказав, ми сумнівалися, що це взагалі можливо. Тож коли знову оголосили, що завтра прилетять борти, я не вірив, що їм вдасться пробитися до нас, бо добре знав оперативну обстановку навколо Маріуполя. На щастя, мій песимістичний прогноз не збувся. Завдяки цьому — евакуації — я розмовляю зараз з вами. Бо якби лишився на «Азовсталі», то точно не вижив би: поранення мав важкі, а з медикаментами там було дуже й дуже сутужно.

— Як була проведена евакуація на вертольотах?

— Поранених розбудили о 4 ранку. Вивезли на майданчик на території «Азовсталі». Чекали там до 6:40 (я добре все запам’ятав, бо за цей час було чотири артобстріли території заводу, плюс 4 авіаудари). Ми лежали в кузові машини просто неба. І ось прилетіли гелікоптери! Я аж до самого їх приземлення не вірив, що то наші. Хутко вивантажили припаси, завантажили нас і полетіли. Політ за відчуттями нагадував американські гірки — кидало в усі боки. Коли сіли на дозаправлення в Запоріжжі, зрозумів: все OК, прорвалися»