«Ви навіть близько не уявляєте масштабу злочину рф в Маріуполі. Ми, медики, цілодобово під обстрілами ворожої авіації та артилерії намагаємося допомагати не лише військовим, а й цивільним. Бо «швидкі» вже не їздять і ніхто нікому не допомагає. Кожна бомба, «град», руйнування — це не просто поранені, це відірвані руки та ноги, вибиті очі, розірвані осколками нутрощі, що випадають. Я розумію, що боляче про це слухати, бо серед поранених та загиблих можуть бути ваші рідні та близькі. Але слухайте, бо ви маєте розуміти ситуацію. Нагадувати про Маріуполь, кричати про нього.

Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно. Люди хочуть жити та відбудовувати зруйновану Україну. Люди, які з 2014 року відстоювали право бути українцями. Не треба потім про це знімати фільми та писати книги, не треба говорити, що ви не знали чи не могли допомогти. Знали та могли. Все, що ми можемо, — констатувати смерть. І вмовляти близьких відійти від тіл до укриття. Немає можливості ховати тіла. А ще немає можливості діставати з-під завалів людей із переломами, які повільно там помирають, дорослі та діти.

Так, Україна безперечно переможе, але помруть десятки, сотні, тисячі. Бо офіційна статистика занадто оптимістична. У ній не вистачає нулів. Розблокуйте Маріуполь, дайте можливість привезти медикаменти, евакуювати поранених і по-людськи поховати мертвих. Місто, яке воювало за всю країну вісім років і воює тепер. Ми не мученики, ми борці, але зараз нам потрібна допомога всієї України”.

Саме це просила у своєму останньому відеозверненні 30-річна інструкторка з тактичної медицини Альона Кушнір, яка родом із села Морозів на Хмельниччині. У перші дні війни у Маріуполі жінка втратила коханого Максима, який теж боронив місто від рашистів зі зброєю у руках, а після того близько місяця знаходилась на території «Азовсталі» та рятувала поранених побратимів та цивільних. І робила все, аби привернути увагу до гуманітарної катастрофи. Не встигла. 15 квітня старша сержантка Національної гвардії України загинула внаслідок удару авіабомби…