Госпіталь був переповнений, тому потім лікували самі
За спогадами Марини, спочатку вони відвозили усіх поранених до місцевого госпіталю. Та згодом він уже не мав потужностей для такої кількості людей: доводилося їхати до шпиталю, а через день чи два забирати до себе у бункер та лікувати уже там тим, що було під руками.

— Ми жили постійно в бункері. В нас була облаштована така кімната, де ми мали всі свої медичні запаси. Робили перев’язки й надавали допомогу, коли якісь бої відбувались недалеко від нашого бункера, — пригадує медикиня.

Так жили та працювали 47 днів. Їжі практично не було — харчувалися здебільшого раз на день, а так — пили чай чи каву, за щастя було, якщо перепадуть якісь солодощі. Було важко, бо зовсім не було знеболювальних та антибіотиків.

У нас було дві спроби евакуюватись, прорватися. Це єдиний був шанс вижити і не потрапити в полон. Але вже потім, аналізуючи, яке утворилося кільце біля Маріуполя, стало зрозуміло, що прорватися у нас просто не було шансів.

Під час спроб евакуюватися вони зрозуміли, що сили бригади та російських військ були просто неспіввідносні. Вона каже: 36-та бригада стояла до кінця, до останнього боєприпасу. Оборону тримали доти, доки було ще чим воювати.

— Ті, хто зміг прорватися до Азовсталі, то вони прорвались, тому що мали транспортні засоби, а ми вже залишилися без нічого просто. А пішки далеко не дійдеш.

Стало зрозуміло, що далі опиратися немає ні можливості, ні сил. Перед самим полоном Марина написала рідним повідомлення: вже все. А потім вийшла до окупантів.

Полон
Марина згадує — напевно, підсвідомо до такого готувалася ще в мирному житті: читала книжки про табори, які влаштовували росіяни ще у сталінські часи. Попри умови перевезення, холод та страх дівчина вірила, що виживе.

Я знала, що буду жити, але мене чекає дуже важкий період.

Тоді ж вона вперше відчула, наскільки втомлена: дві ночі перед тим ніхто з них не спав, проривалися та намагалися виїхати з міста. Було важко емоційно — відчуття, наче ти уже не в цьому світі.

Про полон жінка говорить обережно, щоб не нашкодити побратимам і колегам, яких досі утримує в тюрмах і СІЗО Росія. Лише каже: їх ще там попередили, щоб зайвого про полон не говорили, бо там ще й досі перебувають решта українців.

— Але ставлення я б оцінила одним словом: жорстоке. Жорстоке ставлення. І так люди не повинні ставитись до інших людей, якої б нації ми не були.

Марина каже, що гуманне ставлення до полонених — це не про Росію. Але спочатку все було не так погано: в Таганрозі найгірше ставилися лише до офіцерів, а ось у Валуйках, де були самі жінки-наглядачки, ставилися краще.

Нам виділили кімнату, в якій був туалет. Жінки, які не були офіцерами, жили в кімнатах, де не було туалету. Їх туди водили чотири рази на добу, тому вони мусили терпіти.

В жіночій колонії було й краще харчування, аніж в Таганрозі. Навіть раз дозволили написати листа додому. Марина написала його українською, тож потім її та ще кількох полонених змусили переписати його російською. Внутрішньо вона противилася, але все ж переписала — коротко, з натяком на те, що у колонії їх постійно дезінформують.

І замовила мамі торта улюбленого, на звільнення з полону.

— Я написала, щоб забрали мої речі з Одеси, бо в колонії кажуть, що Одеса вже не наша. Я й не вірила, але розуміла, що, скоріш за все, не повернуся служити в Одесу, то хай вже забирають ті речі.
Звільнення
В полоні Марина пробула 189 днів. Коли їх з іншими полоненими жінками з Азовсталі вкотре перевезли в Таганрог, з’явилися перші думки про обмін. А коли дорогою побачили, що рухаються в бік населених пунктів України, надія ставала дедалі міцнішою.

Дівчина згадує ту дорогу: зрозуміла, що уже в Україні, бо було дуже красиво: захід сонця та поля.

Нас перевірили по списках, пошикували, і ми мали рухатися вперед, до своїх автобусів. Ми запівали гімн України, звичайно. Зі сльозами. Це було дуже емоційно.

Марину обміняли 17 жовтня разом зі 108-ма полоненими українками. Мама Любов Сергієнкова та сестра Альона на зустріч наварили вареників. А вдома готують той улюблений торт дівчини. Зараз вони не тямлять себе від щастя — а тоді, коли лишень дізналися про полон рідної Марини, їхнє життя перетворилося на жахливе існування.