Еліні Мединіній – 28 років. У 2014-му, коли Росія анексувала Крим, окупувала частину території Донбасу, вона здобувала фах медика-терапевта в Харківському національному медичному університеті. Але працювати повернулась у рідний Маріуполь і вже з перших днів медичної практики бачила десятки травмованих українських бійців, яких привозили з лінії розмежування у маріупольські лікарні. За рік до повномасштабного вторгнення Росії на територію України Еліна поєднала своє життя з Донецьким прикордонним загоном, куди прийшла служити.
24 лютого військова лікарка отримала наказ – прибути у загін. Вона поклала необхідні речі у тривожну валізу. Серед усього були конспекти з медицини. Всі зошити згоріли під час бомбардування «Азовсталі».
«Нічого з того, що я взяла з дому, не збереглось. З полону вийшла у футболці, куртці, флісці, штанах, берцях, у чому й потрапила туди, це було те, що мені «азовці» видали на заводі», – розповідає Еліна Мединіна.
Вона більше не переступила поріг свого помешкання у Маріуполі і вже й ніколи не переступить. Квартира, каже, повністю зруйнована противником.
На початку березня Еліна Мединіна рятувала поранених на заводі «Азовсталь», куди евакуювався військовий шпиталь ЗСУ.
«Коли Росія гатила всім, чим можна, по Маріуполю, були прильоти у військовий шпиталь, командир ухвалив рішення про переміщення госпіталю. Одна частина медперсоналу переїхала на завод «Азовмаш», а друга – на «Азовсталь». Часу на евакуацію майже не було. За день зібрались і поїхали. У перший день були поранені військовослужбовці. Одного було поранено осколками в живіт. Тоді ми ще мали змогу вивозити поранених і травмованих у міський шпиталь, де вони отримували медичну допомогу, і після цього їх забирали на завод. Я перебувала з прикордонниками. Довозити поранених у місто вже не було змоги, вся дорога була в камінні і постійно прострілювалась. Тому надавали допомогу на місці.
Поранення були дуже різні: мінно-вибухові травми, осколкові поранення, вогнепальні, тому що скидались фугасні бомби, і люди цим дихали, отруювались. Все, що можна було уявити, про що написано у медичних книжках, що вивчалось – побачила на власні очі: ампутації, переломи… Лікарі на «Залізяці» творили дива. Як вони це робили?! Ними управляли вищі сили! Мені іноді здавалось, якби поранений потрапив у нормальні умови, можливо, б він не вижив. А при повній антисанітарії, без умов, коли медики використовували все, що змогли зібрати і привезти на «Азовсталь» чи «Азовмаш», поранені виживали», – каже Еліна Мединіна.
На «Азовсталі» з кожним днем залишалось дедалі менше медикаментів. Пілоти під час шести місій вже в оточений противником Маріуполь змогли доставити певну кількість ліків. Але наприкінці квітня вертоліт не зміг долетіти до «Азовсталі». Екіпаж пройшов половину шляху над окупованою територією і змушений був розвернутись.
Медики старались ощадливо використовувати ліки, оскільки не знали, скільки ще часу перебуватимуть в оточенні. А число поранених лише зростало. Задля економії вигадували різні способи, як за допомогою технічної води розвести якийсь медичний препарат, самостійно робили йод, щоб бодай чимось обробляти рани.
«Запам’ятався мені Павло Піковець. Цей мій трьохсотий, якому ми робили перев’язки протягом 4-х годин, дуже важкі перев’язки. Це були останні дні перед виходом у полон. Вже не було матеріалу, чим обробляти рани, довелось на всьому економити. А у нього були такі рани, немов його тіло роздер лев. Рука зламана повністю», – пригадує лікарка.
Еліна працювала з двома фельдшерами. Її побратими-прикордонники на човнах евакуювали поранених бійців і цивільних осіб з міста. Втім, таке перевезення було смертельно небезпечним, російські війська обстрілювали човни ракетами.
«Наша позиція була біля моря і нам привозили поранених. Ми їх приймали, надавали медичну допомогу і транспортували на «Залізяку». Загинуло дуже багато побратимів. Це важко для медика, коли тобі потрібно надати медичну допомогу, а тобі нічим рятувати. У твоїх руках життя, і це життя побратима, а ти не маєш медикаментів. Я не могла допустити емоції, треба було працювати, зупиняти кровотечу, відновити дихання, контролювати життєві функції організму, а коли випадала хвилинка перепочинку, на мене навалювались всі почуття, все крутилось в голові, що щось не так зробила. Дуже велика кількість пройшла повз нас, починаючи з першого дня перебування на «Азовсталі» і до виходу у полон», – говорить Еліна Мединіна.
Російський полон
21 травня разом із іншими бійцями, які перебували на заводі, Еліна Мединіна вийшла з території «Азовсталі». Вона була у числі останньої групи, яка виконала наказ головнокомандувача.
«Я не хотіла здаватись у полон. Бо це невідомість. На «Азовсталі» розуміла, що тут є життя, а там попереду невідомість: куди йдеш, хто спілкуватиметься, що там із тобою робитимуть, коли повернешся додому. Думка про полон мене більше лякала, ніж перебування на «Азовсталі» під обстрілами. Сказати, що не було страху – це неправда. Реально було дуже страшно, але ми були налаштовані: або вийдемо з Маріуполя, або загинемо, інакше ніяк. Ситуація була важка. Проти корабельних гармат і авіаударів, на жаль, ми нічого не могли зробити. Ми не були готові до такого вторгнення в наше місто. Ми були готові: або загинемо за наше місто, або здаватимемося у полон за наказом президента», – каже Еліна Мединіна.
17 жовтня Еліна Мединіна повернулась з російського полону в Україну. У неї нічого з її особистих речей не залишилось, як і в інших полонених. Відібрали в українок навіть їхні сережки. Все пережите не забрало у прикордонниці-медика надії і віри. Якщо б довелось знову пройти цей шлях, наголошує у розмові, вона б його пройшла. Але краще б підготувалась, набравши із собою якомога більше медикаментів, яких так їй бракувало як у Маріуполі, так і полоні.