На “Азовсталь” я потрапила 10 березня за наказом командира. Спочатку було не так страшно. Потім почалися сильні обстріли, привозили багато поранених, було дуже багато роботи. Ми не помічали, коли був день, а коли ніч. Працювали цілодобово.
Я робила уколи, перев’язки, роздавала знеболювальні, ставила крапельниці.
Донька була вдома з нянею та родичами. Ми жили через одну зупинку від “Азовсталі”, винаймали там квартиру.
Коли зв’язок у місті зник, я не могла з донькою зв’язатися: не знала, де вона, що з нею. Обстріли міста продовжувалися, я розуміла, що у них закінчується їжа. Ухвалила рішення взяти її до себе, тому що з міста ми б вже не виїхали.
А до нас в бункер приїжджали хлопці, привозили їжу. Я звернулася до одного з них, це був хлопець з “Азова”, кажу: “Допоможи мені, мені дитину потрібно забрати, тут недалеко”. Він погодився. Ми сіли в машину і поїхали. Забрали дитину і повернулись. Їхали під артобстрілами, під авіацією, думали, що не доїдемо… Мені б його навички водіння. Але, на жаль, його вже немає в живих, снайпер вбив. Я навіть не знаю, як того хлопця звали…
Вона у мене доросла дівчинка, все розуміла: що мене не можна відволікати, що я працюю. Бо там була кожна хвилина на рахунку. Навіть кожна секунд була вирішальною для життя людини.
Звісно, Алісі було сумно. Ми взяли з собою декілька іграшок… Її трохи розважали поранені, хтось казки розповідав, хтось подарував книгу. Ми читали, вчили з нею, як писати літери й цифри. Донька роздавала ліки, я їй розповіла, як і кому. А мені це скорочувало роботу майже на годину…
У нашому бункері були військові та поранені, цивільних не було. Вона була єдиною дитиною там.
До мене прийшли й сказали, що сьогодні я виходжу за наказом командира. Мене намагалися вивести з цивільними. Ми вже розуміли, що виходу у нас не було, окрім полону. А так у мене була хоч якась надія, що я пройду фільтрацію.
Червоний Хрест організовував “зелений коридор” 5 травня. Ми вийшли, нас повезли у фільтраційний пункт в с. Безіменне, де мені сказали, що я фільтрацію не проходжу, а дитину віддадуть у дитбудинок.
Це було наметове містечко. Я розуміла, що я мала жити у камері, але оскільки за дитиною потрібен догляд, а колона у Запоріжжя рухатиметься лише 7 травня, я попросила жити з нею. Мені Червоний Хрест дозволив подзвонити мамі, я спитала, що роботи. Мама сказала якось вивозити Алісу до Запоріжжя…
Коли я зайшла у намет, де ми жили, там була дівчина, яка побачила, що я засмучена, і спитала, що сталося. Я розповіла, що не проходжу фільтрацію, а дитину заберуть у дитбудинок, і я не знаю, що з цим робити. Вона мені запропонувала допомогти вивезти доньку. Звісно, я розуміла, що це єдиний шанс, щоб Аліса не потрапила у дитячий будинок, тому я погодилась і написала довіреність.
7 травня о 06:00 автобуси мали рухатися в бік Запоріжжя, я пішла проводжати доньку. Дивлюся: людей багато, я просто сіла в автобус і поїхала.
Мене “зняли” у Мангуші. Вони знали, як я виглядаю, тому що нас в Безіменному фотографували. Вони просто підійшли й сказали брати речі, дитину і “на вихід”. Мене оглянули. Сказали садити дитину на заднє сидіння, я відмовилася. У мене запитали, чому. Я відповіла, що їм потрібна я, навіщо їм дитина? Я розуміла, що Алісі не потрібно бути там поруч зі мною… Я попросила, щоб донька поїхала далі, вони довго радилися, і врешті-решт дозволили. Так, Аліса дісталася до Запоріжжя, а я поїхала по етапу.
Незнання – це найважче. Єдине, що я знала, що Аліса дісталася Запоріжжя. Чи зустрілася вона з родичами, чи все у неї добре, чи виїхали вони з України?.. Такі думки були, а дзвонити ніхто не дозволяв.
Нас постійно дезінформували, мовляв, вас не хочуть обмінювати, Україна вас не запитує, ви нікому не потрібні. Але ми знали, що це неправда, десь у глибині душі ми вірили, що робиться усе можливе, щоб нас обміняти, але Росія не хоче нас погоджувати.
Ми знали, що ми потрібні родичам, що ми потрібні нашій країні, що за нас борються, що намагаються нас витягнути. Тому це і давало сили. Ну і, звісно, підтримка дівчат, з якими ми познайомилися в колонії.
Звісно, це непередавані відчуття – коли нас обміняли, коли ми побачили наші автобуси, коли ковтнули рідне повітря…
Нам подарували телефони. Я одразу зателефонувала мамі, сказала, що мене обміняли, і я вже в Україні. Я була дуже рада, що для нас весь цей жах закінчився.
Але все одно, ми не розуміли, що ми на свободі, звички залишаються, а ми намагаємося з ними боротися. До останнього не вірили. Навіть, коли побачили з нашого боку автобуси, боялися, що піде щось не так, що обмін може зірватися. Коли ми опинилися на нашій стороні, тільки тоді зрозуміли, що все вже позаду.