Військовому психологу Анастасії Тєрєшиній нині важко згадати, що було в неї у житті до війни. Із пам’яті стерлось «до». Залишилось тільки те, що «після». Цій вродливій дівчині лише 25, але їй вже довелось пережити чимало: обстріли Маріуполя, виживання у бункері «Азовсталі» і п’ять місяців полону…
Настя родом із Донеччини. Її батько – шахтар, мати – служила в госпіталі. Саме вони змалечку привили їй величезну любов до України.
Уже згодом, після закінчення Запорізького національного університету і військової кафедри, Настя одягла однострій і офіцерські погони. Її першим місцем служби став Маріупольський госпіталь.
З початку широкомасштабного вторгнення госпіталь був переповнений. Психологія відійшла на другий план. Анастасія допомагала медсестрам: годувала важкопоранених, робила їм перев’язки.

16 березня – у день народження її батька – Настя ледь не загинула.

– Я проводила обхід пацієнтів. Стояла біля вікна. Раптом мене покликав колега. Я виходжу – і буквально за дві хвилини приліт. Я була за пів кроку до смерті. Після цього я повірила в долю. Я не пам’ятаю, чи встигла привітати батька, проте тепер той день можна вважати і моїм днем народження також. Помирати було зарано. У Бога явно ще плани на мене, – говорить Настя.

Щодня перед очима дівчини було безліч поранених: військових, цивільних. Особливо боляче було дивитись на покалічених діток.

– Привезли до нас маленьких братика та сестричку, які постраждали під обстрілами. За їхнє життя лікарі боролись до останнього. Дівчинку не вдалось врятувати, – згадує Настя. – Ніколи не забуду той відчай. Від горя плакали усі…

Ситуація в місті загострювалась. Почали евакуювати поранених та цивільних, а також медперсонал. У Насті на «Азовсталі» залишились друзі, тому вона попросила командира направити її саме туди.

Маріуполь у руїнах, люди готували їжу у дворах. Медикаментів та знеболювальних не вистачало. Поранених ставало все більше. Місць не було для всіх – розміщували їх на підлозі. Дівчата різали простирадла, щоб перев’язувати рани пораненим.

Мама її благала йти звідти, на що дівчина їй відповіла: «Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
– Ми до останнього чекали на підмогу. Коли отримали наказ здаватися, відчули відчай, адже готові були стояти до останнього. Але наказ є наказ. Спочатку вивезли важкопоранених, згодом медперсонал. Пам’ятаю, йшов дощ, ми стоїмо і чекаємо. Емоційне виснаження було надто сильним.

Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти у полоні, – зізнається дівчина. – Пам’ятаю, як ми йшли колонами. Перед мостом один із військових почав говорити українською. Десь у глибині душі в мене промайнула надія: «Може, це все ж таки наші?». Ні…
У Насті забрали речі, документи та єдиний талісман, який оберігав її до останнього, – каблучку з надписом «Спаси и сохрани», яку хрещена подарувала на день народження.
«Ідітє по мосту і нє сварачивайте – все замініровано», – наказав окупант.

– Колона автобусів. Біля кожного – у балаклавах військові. Ми йшли по цій «алеї сорому», як ми її назвали згодом, а вони вигукували зневажливі слова. Я намагалась не слухати. Проте з мого погляду було видно, що я відчуваю до ворога, – зізнається дівчина. – Я повторювала собі: «Ми здались за наказом. Значить, так треба». Тієї миті я дуже пишалась, що я українка, неймовірна лють і сила переповнювали мене…

В автобусі по дорозі в колонію щоразу, коли дівчата починали перемовлятися одна з одною, один із окупантів демонстративно пересмикував затвор автомата, намагаючись їх залякати. Проте після всього пережитого в Маріуполі їм уже не було страшно…
День за днем минали довгі п’ять місяців полону. Згодом дівчат перевезли на росію.

– Коли нас привезли на обмін, я побачила військового з білим прапором. З нашого боку поки не було нікого. Ми виходимо і за звичкою тримаємо руки за спиною, голову опустили донизу, як нас привчили. А чоловік з прапором каже: «Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні». Це були найкращі слова, які я почула за останні місяці свого життя, проте я розуміла: поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано, – розповідає Настя. – Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!
«Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».